Читати книгу - "Місто біля моря"

як здорово було б, коли б Сашко того диверсанта уколошкав!

— Ще б пак! — сказав Маремуха похмуро.

Загроза Тиктора

Після тієї ночі, коли ми вартували в ЧОПі, погода змінилась. Третій день падав густий сніг, замети сягали до вікон, і щоранку, перш ніж почати формування, ми дерев’яними лопатами відкидали сніг із стежки, яка вела від дороги до ливарні.

Сьогодні зранку Козакевич доручив мені підготувати шишки для формування на завтра.

Я вже взявся за другий лист із шишками, як до мене підійшов Яшко Тиктор. Білявий чуб його розвівався за два кроки від мене. Тиктор сів навпочіпки і закурив, пускаючи в дверцята грубки синюватий дим. Стежачи за ним одним оком, я мовчав, розуміючи, що Яшко хоче почати розмову зі мною. Після того вечора, коли Тиктор не з’явився на тривогу, він сторонився нас, ні з ким не розмовляв і зразу ж після занять ішов до себе додому, на Циганівку. Він жив у цьому передмісті, недалеко від вокзалу, разом з батьком.

Затягтися останній раз цигаркою, Яшко кинув недокурок на розжарені брили коксу і, проходячи нова мене, мовби ненароком кинув:

— Ну-с, товаришу член бюро, коли ви мене судити будете?

— Ти хочеш запитати, коли буде на бюро обговорюватися твоє питання?

— Ну, чи не все одно? — промимрив неуважно Яшко і, підсунувши до себе замість стільця бляшанку з графітом, усівся навпроти мене.

— Якщо тебе цікавить, на коли призначено засідання бюро осередку, можу сказати: на четвер.

— Звичайно, вам вигідніше держати в комсомолі сопляків таких, як Бобир, які навіть гвинтівки у руках тримати не вміють, лише за те, що вони приятелі деяких членів бюро, і виганяти з організації робітничих підлітків за якусь там випадкову помилку…

Я зрозумів, у чий город шпурляє камінці Тиктор.

— Випадкова помилка тут ані до чого.

— Саме випадкова помилка. Ну, випив… потім дав у зуби якомусь спекулянтові, а ви шум учиняєте.

— Не якомусь там спекулянтові, а твоєму замовцеві Бортаєвському.

— Чому він мій замовець? Дивно! — Яшко зробив наївне обличчя.

— А чий же він замовець, мій? Не придурюйся краще, бюро все відомо.

— Що може бути відомо, не розумію. Наябедничав хтось ради склоки, а ви…

Далі я вже стримуватися не міг. Мало того, що Яшко не хотів одверто, як подобає комсомольцю, визнати свою провину, він до того ще удавав з себе дурника!

Я сказав строго, суворим голосом:

— Бюро відомо, Тикторе, що ти в робочий час формував деталі для приватної майстерні Бортаєвського, ти продавав їх йому, ти…

— Ну й що ж такого? — виправдувався Тиктор. — Я все це своїми руками робив, з власного алюмінію і зовсім не в робочий час.

— Неправда! У робочий час. Ну навіщо ж ти брешеш?

— Сам ти брешеш! Я залишався після роботи, коли ти вже йшов, і формував.

— Так? А пісок, а інструменти, а моделі чиї — хіба не державні? А скажи, що ти робив у той день, коли Козакевич поніс до слюсарів переробляти модель маховика? Пригадую, ти формував шестерню для мотоцикла.

Припертий до стіни, Тиктор зніяковіло буркнув:

— Я ж тоді в простої був. Це інша справа. Нічого мені було робити, ну і взяв ту шестерню. А тобі отого імператора-кровопивцю можна було формувати? Я теж учився на тій шестерні.

— Учився, щоб потім одержати від спекулянта гроші на горілку…

— Слухай, ти, — грізно гримнув Тиктор, — не лякай-мене спекулянтом! Я спекулянтів дужче, ніж ти, ненавиджу, а потім, треба ще довести, що Бортаввський спекулянт. Він кустар — це вірно, але він майстер і сам працює. А в минулому в Одесі на заводі імені Жовтневої революції працював. Таких майстрів ще пошукати треба! Хто перебрав мотоцикл для Печериці? Бортаєвський! А ти — «спекулянт»!

— Чекай, Тикторе, — сказав я дуже спокійно, — адже хвилину тому ти сам назвав Бортаєвського спекулянтом.

— Я?.. Нічого подібного! — обурився Яшко.

— Як же! Адже сам сказав, що «дав у зуби якомусь там спекулянтові». У мене пам’ять хороша. Заплутався ти…

— Ти, Манджура, кинь, не лякай мене! — остаточно заплутавшись і через те лютуючи, закричав Яшко. — Ти, брат, ще зелений зі мною отак розмовляти! Я чистокровний робітник. Мені зрозуміло, чому ви всі на мене напали: вас завидки беруть, що я краще за вас заробляю! Ви б самі взяли у Бортаєвського замовлення, але він їх вам не дав, і навіть без грошей, — зіпсуєте! Перебиваються сяк-так з хліба на квас, на свою стипендію, а коли я не хочу злиднювати — цькувати мене починаєте. Виключайте мене з комсомолу! Наплювати мені на вас, Я не кар’єрист, а робочий хлопець!

— Отепер я бачу, що тебе неодмінно треба виключити з комсомолу, — сказав я Тиктору, дивлячись йому прямо у вічі. — Якщо ти можеш кидатися такими словами…

— Хлопці, це що за мітинг у робочий час? — заходячи в шишельню, суворо спитав Козакевич. — Начистив шишок, Манджура? Оце? Мабуть, досить на сьогодні. Тепер ось що: одягнись та біжи у фабзавуч. Візьмеш у кузні для нас пласкі трамбівки.

Розпалений суперечкою з Тиктором, не застібаючи чумарки, я вийшов на вулицю.

Було надзвичайно тихо і сніжно. Очі защеміли, тільки-но глянув я на засипані білим глибоким снігом городи і дворик ливарні.

На гіллі дерев лежав пухнастий сніг. Передо мною пролетіла вертка синиця-московка, з чорним хохолком на голові, зачепила крильцем гілочку клена, і ціла грудка снігу нечутно упала з дерева.

Посеред Лікарняного майдану вже протоптали вузеньку стежечку. Я йшов повільно, неначе тісним коридором, і поли моєї чумарки змітали сніг. Замети снігу лежали на дахах маленьких будиночків, які оточували майдан; кущі бузку і жасмину в палісадниках стирчали з-під снігу, як перевернуті мітли; навіть вузенький високий залізний динар над заводом «Мотор» з одного боку був обліплений лапатим снігом.

«Добре я відрубав Тиктору: «Такого хулігана, як ти, нам не треба!» Та ні, справді, — нашкодив, заплямував звання комсомольця, а тепер іще протестує, нібито всі навколо нього винуваті, а він сам правий. Як буде хорошим, чесним хлопцем, — хто йому погане слово скаже! Адже мені особисто він нічогісінько не зробив: я за організацію уболіваю. Як він зрозуміти цього не може! Якщо він змолоду до шахрайства призвичаюється, державу обдурює, від мас одривається, то що ж із нього потім буде? Адже радили ми йому минулого року перестати водитися з Котькою Григоренком. Казали ми йому з Петром: «Дивись, Яшко, не спіткнись! Ми того Котьку ще з дитинства знаємо: його батько запеклим петлюрівцем був, людей наших виказував, а в його синочка теж нутро чуже. Хіба він тобі компанія?»