Читати книгу - "Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників"

вихор, мчать, шаблі дзвенять, гармати стріляють, а де Іванко — не знають.

І відтоді змієвим слугам ні вдень, ні вночі нема спокою. Як тільки дудку почують, то зразу мороз у них по шкірі пройде, бо чекають вони собі лиха, як віл довбні.

Дудка ж свистить, дудка грає, луна далеко по світу лунає, людей збирає. Ту луну ні зловити, ні з гармат не вбити. Всюди вона собі шлях прокладає, ніяких кордонів не знає.

Грає дудка, грає, а прийде час — усіх панів познищує.

Чарівна капуста

Був один багатий чоловік. Він мав сина. І надумав той син стати мисливцем. Старий не дуже хотів цього. Але син таки став мисливцем. І пішов по світу. «Хочу побачити, як світ живе».

Довго він ходив і потрапив у ліс. Іде лісом, а назустріч йому бабка старенька.

— Здрастуйте, бабусю!

— Здрастуй, синку! Куди йдеш?

– Іду, бабусю, на полювання.

— Добре тобі. Ти йдеш собі на полювання, а я умираю з голоду й холоду. Їсти нема і вбратися нема в що.

А він руку в кишеню, витяг жменю золота і дав бабці. І далеко вже відійшов від неї, а вона кричить йому вслід:

— Ей, мисливцю!

Він зупинився.

— Там у лісі, — каже бабка, — є здоровенний дуб. На тім дубі страшенно б’ються ворони. Вбий одну ворону, і з неї упаде плащ. Ти той плащ візьми, а ворону розпори, витягни з неї серце і з’їж. І як після того плюнеш, то з рота вилетить золото. Скільки раз плюнеш, то все золото буде падати. А як сядеш на того плаща, то куди хочеш полетиш на нім.

Знайшов він того дуба. Справді, б’ються на нім ворони. Стрілив він в одну ворону, і зробилося так, як бабка сказала — і ворону вбив, і плащ з неї впав. Розрізав він ту ворону, узяв з неї серце, з’їв і пробує плювати. Скільки плюне — золото. Сів він на плащ, а плащ так і летить поверх лісу. Пролетів трохи хлопець і наказав: «Сідай, плащ!» Плащ опустився на землю. Узяв він плащ, закинув на плече і пішов далі. Ішов, скільки йшов, і надибав будиночок. У вікно дивляться старенька бабка і її дочка. Побачила дочка молодого мисливця, і дуже сподобався він їй.

Та баба була чарівниця. Каже вона дочці:

— Виходь і клич його в хату. Він має плащ, що на нім летіти можна, і плює золотом, бо з’їв вороняче серце.

Дівчина виходить надвір і кричить:

— Мисливцю, зайди до нас!

Він заходить, а баба каже:

— Ви йдіть з моєю дочкою в другу кімнату, а я приготую щось їсти й пити.

Заварила баба своє зілля, кличе дівчину й каже:

— Дай йому це випити, і він виплюне вороняче серце. А ти ковтни те серце сама.

Дала дівчина мисливцеві того пиття, він випив і виплюнув вороняче серце, а вона взяла та й ковтнула. Баба каже дочці:

– Є така гора, що на неї ніхто не може вилізти. На тій горі є багато золота і коштовного каміння. Скажи хлопцеві, най полетить на своєму плащі на ту гору і набере всього. І сама їдь з ним.

Хлопець знав, що воронячого серця у нього вже нема, а дівчина каже про ту гору. «Полечу», — думає він. Сідають вони з дівчиною на плащ, а баба тихо каже дочці:

— Як візьмете там, що треба, то я нашлю на нього сон, він засне, а ти сідай на той плащ і лети додому.

Так воно й було. Полетіли вони, набрали, що треба, та й баба наслала на нього сон. Захотілося мисливцеві спати. Каже він до дівчини:

— Давай ляжемо, спочинемо трохи, а тоді поїдемо до дому.

Тільки заснув, а дівчина полетіла на плащі без нього. І лишився він на тій горі.

Пробудився хлопець. Коло нього — ні дівчини, ні плаща. І злізти з гори не годен. Аж тут приходять три велетні. Подивилися на нього, і один з них каже:

— Це що за черв’як?

— Стань на нього ногою і розчави, — каже другий.

А третій сказав:

— Не треба. Лишімо його. Як він і візьме щось на нашій горі, то все одно не злізе. А як полізе вище, то, може, вітри його понесуть.

Та й пішли велетні. А він поліз на гору все вище і вище. І там зробився легкий, як пір’їна. Довго мотав ним вітер, поки не закинуло хлопця у царський город. Була ніч. Помацав він — капуста. Почав він ту капусту їсти. І перекинувся на осла. «Як я вже осел, — думає він, — то хоч наїмся цієї капусти». Та намацав ще одну головку. Як почав її їсти, то знову зробився чоловіком. Тоді взяв головку капусти, від якої ослом станеш, і головку з другої грядки, щоб можна було знов чоловіком стати, та й іде з тою капустою до баби-чарівниці і її дочки. Та помастився сажею, щоб його не впізнали. Підходить він до їхньої хати, а баба подивилася у вікно та й каже дочці:

— Дивися, мужик іде. Біжи поклич його до хати. Побачимо, що то за один.

Дівчина вийшла й гукнула:

— Зайдіть до нас!

Мисливець зайшов, і вони не впізнали його. Баба питає:

— Звідки ви йдете й куди?

— Я ходив до такого й такого царя за капустою. Дуже хороша капуста. Я дістав її й несу свому царю. А мій цар дуже сердитий. Як не зроблю, що він скаже, то відрубає мені голову.

Баба зацікавилася.

— Ану, покажи ту капусту.

Він показав головку капусти, що від неї ослом станеш. Баба питає:

— А можна відрубати собі шматочок?

— Можна.

Баба врубала собі тої капусти і несе на кухню. Не могла витерпіти баба і покуштувала капусти. І зразу перекинулася на ослицю. Та й не заходить у кімнату, а пішла другими дверима надвір. Дивляться люди, ходить по подвір’ю ослиця. Дівчина чекає — нема матері. Посилає вона служницю. «Подивися, чого мами так довго нема». Заходить служниця на кухню — нема баби, лиш миска з капустою на столі стоїть. А служниця взяла й покуштувала тої капусти. Та й перекинулась теж на ослицю. І пішла та ослиця надвір. Дівчина чекає — нема ні матері, ні служниці. Пішла й вона на кухню. Та забачила той капустяний салат і покуштувала. Зробилася й дівчина ослицею. І пішла надвір.

Лишився мисливець у кімнаті один. Виходить він надвір, а три ослиці ходять по подвір’ю. Узяв він доброго бука