Читати книгу - "Снігова королева"

class="p1">— Ох, крук помер, — відповіла дівчина. — Його дружина лишилась удовою, зараз вона носить смужку траурної тканини довкола лапки. Вона дуже побивається. Але то все пусте. Краще розкажи мені, як тобі вдалося знайти свого Кая.

Герда і Кай розповіли свою історію.

— Бемц, бумц, бамц! Стало все гаразд! — сказала Маленька Розбійниця.

Вона потисла обом руки і пообіцяла: якщо доля колись заведе її до міста, вона обов’язково їх відвідає. І поскакала, куди очі бачать. А Герда і Кай взялися за руки й попрямували додому.

Що далі вони йшли, то пишніше розквітала весна, буяло зелене листя і тішили око квіти. Незабаром діти впізнали рідне місто. Вони побачили високі церковні вежі, де дзвони співали чудову пісню. Увійшли вони до рідної домівки, піднялися нагору і зайшли до маленької кімнати, де все виглядало так само, як раніше. Старий годинник цокав: «Тік-так!» — та коли Кай і Герда увійшли крізь двері, то зрозуміли, що стали дорослими. Троянди на даху пишно квітнули й зазирали у вікно. Під аркою так само стояли маленькі стільчики. Кай і Герда сіли на них, взялись за руки, і холодна велич палацу Снігової Королеви вивітрилась із їхньої пам’яті, наче прикрий сон. Бабуся сиділа на осонні й читала уголос із Біблії: «Коли не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!» Кай і Герда подивились одне одному в очі й раптом зрозуміли слова давньої пісеньки:

Квітнуть троянди, щоб згодом зів’яти.

Янголи линуть дітей привітати…

Сиділи вони удвох, побравшись за руки, неначе діти, а довкруги стояла погожа літня днина.

Кресало

Крокував солдат дорогою: «Лівою — правою, лівою — правою!» За спиною в нього був висів наплічник, а при боці — шабля. Солдат повертався додому з війни.

Отак він ішов та йшов і зустрів потворну відьму. Її нижня губа звисала аж до грудей; стара гаргара спинилася й мовила:

— Вітаю, солдате! Ти маєш гостру шаблю й великого наплічника. Бачу, ти справді мужній вояк, тож заробиш стільки грошей, скільки забажаєш.

— Дякую, відьмо, — відповів солдат.

— Бачиш те старе дерево? — спитала відьма, вказуючи на дерево, що стояло поруч. — Усередині воно порожнисте, тож залазь на самісіньку верхівку й побачиш отвір. Крізь нього ти зможеш спуститися в глибоке дупло. Я обв’яжу тебе мотузкою і витягну нагору, коли ти покличеш.

— А що я муситиму зробити, коли буду всередині дерева? — спитав солдат.

— Заробити грошенят, — відповіла відьма. — Коли ти спустишся на дно, то побачиш там великий зал, освітлений трьома сотнями ламп. Перед тобою буде троє дверей, які легко відчиняться. Увійшовши до першої кімнати, ти побачиш чималу скриню, що стоїть посередині, а на ній сидить собака з очима завбільшки як горнята для чаю. Але не бійся його. Я дам тобі свій синій картатий фартух — розстели його на підлозі, а тоді сміливо бери собаку й сади просто на фартух. Потім відкриєш скриню, набереш стільки мідних монет, скільки забажаєш; а якщо хочеш заробити ще й срібла, йди до другої кімнати. Там перед тобою буде другий собака, з очима завбільшки як млинові колеса; але хай це тебе не турбує. Посади його на мій фартух і набери стільки грошей, скільки влізе. А якщо тобі закортить ще й золота, йди до третьої кімнати, де стоїть ще одна скриня. Там страхітливий собака з очима, як вежі, але не зважай на нього. Якщо ти посадиш його на мій фартух, він тебе не зачепить і ти зможеш нагребти зі скрині золота для себе.

— Непогана придибенція, — промовив солдат, — але що я муситиму віддати тобі, стара відьмо? Ти ж не хочеш, аби я повірив, що все це дістанеться мені задарма?

— Ні, — відповіла відьма, — але мені не треба з того багатства ні шеляга. Пообіцяй мені тільки принести старе кресало, яке забула моя бабуся, коли востаннє спускалася туди.

— Гаразд, обіцяю. Обв’язуй мене мотузкою!

— Ось вона, — каже відьма, — а ось тримай мій синій картатий фартух.

Виліз вояк на дерево та й спустився у дупло. Там усе було так, як розповідала відьма: величезний зал із сотнями запалених свічок. Солдат відчинив перші двері. Там сидів собака з очима завбільшки, як горнята для чаю, й дивився на непроханого гостя.

— Ти, песику, незлецький друзяка, — сказав солдат, а тоді підняв собаку й посадив на відьмин фартух. Та напхав до кишень стільки монет, скільки влізло. Потім опустив віко скрині, посадив собаку на місце й подався до наступної кімнати. Там і справді виявився собака з очима завбільшки, як млинові колеса.

— Краще не дивись на мене так, — промовив солдат, посадив пса на фартух і відчинив скриню. Коли він побачив, скільки там срібла, він мерщій викинув зі своїх кишень мідні монети, напакував їх замість цього сріблом. Та ще й заплічник напхав під зав’язку.

Коли солдат увійшов до третьої кімнати, там сидів жахливий собацюра. Його очі й справді були завбільшки, як вежі, й він крутив ними, немовби велетенськими колесами.

— Вітаю, — бовкнув солдат. Він готовий був закластися, що ніколи раніше не бачив подібного собаки. Але потім вояк придивився до нього уважніше й подумав, що нічого неймовірного тут немає, тож посадив його на долівку й відчинив скриню. Боже милий, скільки там було золота! Достатньо, щоб купити всі льодяники на світі, всіх іграшкових солдатиків та коників-гойдалок, та що там казати — їх би вистачило, щоб придбати всеньке місто! Тож солдат без зайвих вагань викинув срібло і набрав у кишені золота, ще й до черевиків і кашкета напхав.

Нарешті по-справжньому розбагатів. От посадив він собаку назад на скриню, зачинив двері й гукнув крізь дупло:

— Тягни мене догори, стара відьмо!

— А ти вже взяв кресало? — запитала карга.

— Це ж треба — зовсім забув про нього!

Солдат повернувся і знайшов кресало. Тоді відьма витягнула його з дерева і він знову опинився на битому шляху — от тільки тепер його кишені, заплічник, кашкет і черевики були напхані золотом.

— А навіщо тобі це кресало? — поцікавився вояк.

— Тобі цього знати не треба, — відрізала відьма. — Маєш свої гроші, а мені віддай кресало.

— Знаєш, відьмо, — погрозливо промовив солдат, — якщо ти мені не розкажеш, навіщо тобі кресало, я шаблюкою відрубаю тобі голову!

— Ні, — впиралася відьма.

І тоді вояк відрубав їй голову. А далі склав усі гроші у відьмин фартух, зав’язав його собі на спину, як клунок, запхав до кишені кресало й подався до найближчого міста. Воно виявилося дуже