Читати книгу - "Нова стара баба"

породи. Вона вдягнула шубу, крутилася перед люстром, оглядаючи себе з усіх боків, аж потім сказала: «Ай, яка ж дивовусенька ця Натусенька!» Ми засміялися й ще довго звали її так.

Якось я набралася сміливості й висловила Зойці своє незадоволення її махінаціями, крадіжками та перепродажем дефіцитних або рідкісних товарів. Окрім того, що я не сприймала такого способу життя, ще непокоїлася за подругу, постійно побоювалася: її «заметуть».

Зойка щиро обурилася: «Ты за кого это меня держишь, сучка? За воровку? Да никогда такого не было и не будет. У меня просто чуйка на нужных людей и нужные вещи. И потом, я не краду, а разумно использую, ясно тебе? Я не виновата, что вокруг одни тугодумы. И за всё всегда плачу. Так или иначе».

Більше до цієї розмови ми не поверталися, але я собі уявила реакцію слідчого на подібну відвертість та бачення своїх занять і життєвого призначення. Зойку не можна було назвати людиною, котра не має світоглядної філософії, однак я не сумніваюся, що вона б слала на три літери кожного, хто б підкотив до неї з подібною думкою.

Саме Зойка вирішила: мені треба просуватися кар’єрними щаблями. Завдяки її підштовхуванням я почала викладати в Університеті, захистила кандидатську дисертацію, зробила собі ім’я в науковому світі.

Зойка займалася Наталею, вона обрала школу для неї, зі скандалом, але перевела у клас до тієї вчительки, котра їй сподобалася схильністю до компромісів. Вона ніколи не говорила з малою «дитячим голосом», була чіткою, суворою та послідовною. Зойчині правила Наталя пам’ятає дотепер і, мені здається, продовжує ним слідувати.

«В человеке есть твердыни, а есть болото. Ты должна постоянно тычкой пробовать, где у тебя увязает, а где – нет. Сама! Не жди, пока кто другой тыкнёт. Думай, чем ты сама можешь себе помочь. Действуй разумно. Думай о прибыли, просчитывай риск, умей брать ответственность и уважать твёрдость других, а мягкостью пользуйся. Уроды не смогли затвердеть – их проблемы, не наши».

Бувало, що на мене навалювалася провина, буцімто я зовсім не виховую власну дитину. Я винилася, просила Зойку, щоб вона дозволила мою участь. Я хотіла відводити Наталю на хор або перевіряти вправи з української мови, ходити на батьківські збори, шити доньці новорічні костюми.

Зойка підводила брови та відказувала: «Ты ж только люлюшничать умеешь. Люлюшничество твоё нам без надобности, с остальным мы справляемся. Твори свою жизнь, делай что-то. А собрания родительские так и вовсе не для твоей поросячьей натуры, там что ни разговор – о деньгах».

Удень, коли я поверталася з лекцій, на мене чекала свіжа гаряча їжа. Під акапельні розспівування Наталі я солодко засинала, увечері писала статті та ходила на побачення із залицяльниками. У мене завжди були кавалери, Зойка з цього не дивувалася, вона дивувалася з іншого: де я беру такий непотріб. Усі вони видавалися Зойці кошмарними. «Знаешь, когда ребёнок тащит домой хромого голубя, – это одно. Но когда это всякий раз недоделанный мужичонка – это слишком. Включай мозги. Тебе вообще есть, что включать, сучка ты, кроме своего залюлёканого сердца?»

Певно, може скластися думка, що Зойка з нами жила, але це не так. У неї була своя окрема однокімнатна квартира з велетенським балконом (на всю кімнату, кухню та закапелок) у будинку навпроти нашого. Туди вона йшла спати і там прокидалася, крім випадків, коли Наталя хворіла або мене відправляли у відрядження, в експедиції чи на атестацію.

На Зойчин клопіт, я дуже закохалася у свого аспіранта Бориса Штефана. Зойка відразу збагнула, що зиску з нього з «комариный хер». По суті кажучи, належне вона віддавала тільки національності Бориса – він був євреєм. Вона подивилася його особисту справу, поговорила з ним у ресторані, дозволила оплатити шовк для моєї сукні. Але мені сказала: «В копеечку он нам, Варка, влетит, не нравится мне всё это».

Потім вона знайшла ще один аргумент на користь Бориса, то була його мама – Софа Марковна. «Это феноменальная женщина, глыба! Но она понимает, что сковырнуть тебя – это ей на раз, а вот со мной разобраться – отдельный том дельца».

Софа Марковна прийшла до нас у гості. Мені на той час виповнилося сорок років, я була тонкою та дзвінкою, виглядала молодше, але Борисові стукнуло тільки двадцять шість. І, звичайно, син самої Софи Марковни мав отримати від життя «усё золотое, даже если это подсрачник».

– Дорогая, ви пользуете себя кремом? – запитувала Софа Марковна, я не знала, як правильно відповісти на це питання, тому крутила пальці на руках. – Милочка, нужно показать вас Степану Моисеевичу, он прекрасный психотерапевт, иначе вы таки заработаете себе вивих.

Квартира Софі Марковні сподобалася більше за мій вік. Дізнавшись про існування Наталі, вона манірно зітхнула. Ще більше її добив той факт, що мій чоловік сидів у Вятлагу.

– Я таки думаю, шо моему Бориньке вы больше можете дать как доцент, а не как женщина, – оголосила вона зрештою свій вердикт.

Зоя впала в буйство. Як це так, мене відторгнули? І хто? Не вона! А хай і глиба, але абсолютно стороння жінка. Зойка забула про місяці підгортання глиби (а її майстерність та кваліфікація у питанні підгортання людей була ще вищою за мої в питаннях підгортання рослин) і вивалила на неї усе своє незадоволення:

– Да пошла ты в жопу, если в какую влезешь, жиромясая жидокорова!

Я сиділа й майоріла, наче радянський стяг. Софа Марковна мовчки підійняла себе з мякої софи (тезки) і промовила:

– После этого даже Боренькин заусенец не зайдёт в этот быдлячий дом. – І пішла.

Борис попросив поміняти наукового керівника. Зі мною він залишався ввічливим та прохолодним, я розуміла, що зростання з глибою не могло не позначитися на його вдачі, але більше місяця ловила незадоволений погляд та цокання Зойки, котра помічала мокроту на моїй подушці.

У сорок п’ять я ледве не вийшла заміж за чоловіка героїчної професії, що вони так бавили Зойку. У Гери було екзотичне заняття, він був жокеєм.

Зойка, виявляється, його знала, бо вважалася своєю на іподромі, там тусувалися люди, котрим завжди потрібні іноземні цигарки, ікра, репетитори, джинси, золото та хутро, пропозиції взяти участь у записі «голубых огоньков», платівки, вірші Висоцького, автографи самої Любові Орлової, чеки в «Каштан» та запрошення здійснити покупки у Центральному салоні для молодят. Це була ледь не єдина київська точка, де існувала вірогідність купити білі, сріблясті, ніжно-блакитні і навіть бузкові туфлі чи босоніжки.

Не знаю, що він у мені знайшов. Правда, я не почувалася старою,