Читати книгу - "Криничар"

придихом і не вривався. Пес сідав на гузичник і завмирав. Посоловілі очі його некліпно зорили на мої губи, а з чорного писка точилася ниткою слина. Тим часом ватага шибеників теребила винниці й сади. Чим довшою була моя собача казка, тим більша частка садовини мені припадалася.

Так я вчився заговорювати зуби, попервах собачі. З тих оказій, либонь, і зародилася хіть до писання. Правда, говорити й писати ‒ не одне. Для розлогих казань треба мати за душею тьму-тьменну словес, а для писання слід добирати їх скупо й місити густо, як гончар із жменьки землі ліпить красну корчагу, що потому аж дзвенить у руках. Письмо ‒ хитромудра штука. Кортить написати много, але слів для цього зужити мало. Це як із грішми: можна мати їх густо, та обходитися малим. Що багатший чоловік, тим суворішу міру мусить знати, сповідати спасенну самообмеженість.

Про мою ворожбу з псами скоро дочулися господарі. Не один грозив Олені п'ястуком: «Я тому сучому синові ноги-руки покришу! Аби лише напав його десь». І Пальо гугнів п'яним ротом: «Урвитель росте, Влено, на твою голову. Давно час прибивати'го до якогось ремесла».

Як би не минути згадку про інше. Коли пильніше придивитися до свого поступу, то збагнеш, що водить тебе якась таємнича рука. Направляє твої кроки, відкриває потрібні дороги, підтручує до потрібних людей. Пригадується, мав я вже тоді першу свою скарбничку, яку ховав у запічку. Там були гладенькі камінці, ґудзики, горішки, скельця, квасолини, риб'ячий міхур, перо сойки, кінський зуб і навіть мідна бляшка з церковної лампи. Не було лишень грошей, жодної монетки. І я взявся це діло поправити.

Колись чув, як на базарі один низянин цоркав одна об одну глиняні люльки і гойкав: «Добра тяга, солодкий дим! Дзвенить, як залізо!» І тепер я знав, з чого буду правити гроші. Кружальця з глини виходили кривенькі й бліді. Тому я заповзявся їх підбарвити. Добре, що барва була під руками. На самих руках. Я здирав свої заструпавілі подряпини і кров'ю черленив ліпнину. Так вона більше скидалася на мідні гроші. Шкода лишень, що мало було ранок на тілі. Але то нич, буде й завтра день, і позавтра ‒ будуть і свіжі рани.

Втішаючись своєю роботою, незчувся, як на мене впала гандрабата тінь, що пахла цибулею і злежаним сукном. Пси, що дрімали в попелі, винувато похнюпили голови. Пси добре чують, кого належить честувати. Був то високий сухаристий чоловік у чорному клебані і такому ж лайбику. Мав кудлату бороду й гострі, як акацієві шпички, очі. Нараз він пильно оглянув моє пописане ожиною тіло, а відтак стрілив очима на глиняні коржики.

«Що то є?»

«Гроші», ‒ відповів я згорда.

«Гай-гай, виджу: це направду твої кревні гроші. А що будеш за них купувати?»

Я стенув плечима.

«Як хочеш, я дам тобі за цього крейцера печене яйце».

Я хотів, ще й як. Він дибав попереду, замкнувши руки на крижах, а я ніс за ним на розтуленій долоні глиняний гріш. Його вулиця променем лягала від ратуші, а дім з жовтого каменю вартували високі липи. Пан попросив мене відхилити ковану ворітницю. На лавиці сиділа бліда пістрякувата жона і їла черешні.

«Чуєш, Рифко, цей гойчук уміє робити гроші. Досі я гадав, що в Мукачеві лише я це годен робити. Виходить, маю змагальника».

Відгорав літній суботній день. Кивком горбатого носа пан покликав мене до стравниці: «Вигреби з печі попіл, наколи трісочок, принеси дров і розпали».

Я все це зробив, а попіл розсипав довкола дерева в дворі. Тоді газда велів вибрати з решета яйце і покласти в піддувало. Тоді схвально хитнув клебаном: «Цілий тиждень у печі горітиме вогонь і будуть сипатися іскри, що ставатимуть гарячим попелом. І яйце спечеться. То буде найсмачніше яйце в світі. Воно твоє. Приходь за ним другої суботи».

Весь тиждень я тужно чекав того дня. Яйце мені снилося. Незвичайне яйце, поцятковане золотом, ліпше ніж у польової куріпки. Яйце-райце з казки. Коли Влена мала добру регулу, розповідала мені казки. Про скляну гору, про Куці-Куці-Борку, про лісового Гамана і сумного Вовка. Там ще співалося: «А в нашого вовка біла шапка й черлена бімбовка». Такі невеселі казки. Ми були з Оленою чужі й нещасні. Це нас і ріднило.

Я чекав другої суботи, як каня дощу. І чекання моє дозріло. У двір без звичного гною, каміняччя й іржавої лободи знову впустив мене пан, від якого пахло цибулею і цвілим сукном. Не знаю, чим відчинив мені двері, бо руки він весь час тримав за спиною. Йому не треба було слугуватися ними, роботу він загадував іншим. Я вже знав, що його звати Мордко. Та хто цього не знав у Мукачеві! Мордко володів столярнею, броварнею, винницями й парцелами лісу, крамничкою й тою злощасною корчмою «Молоко русалки». Жеброта й панство топталися коло його воріт за позичками. А я прийшов за своїм яйцем-райцем.

«Воно давно чекає тебе, ‒ сказав Мордко сухим, як скрип пера, голосом. Вигреби попіл і розсип його довкола яблуні. А яйце забери собі. Лишень не забудь розпалити свіжий вогонь і наносити дров, аби і я мав печене яйце на неділю».

Я радо все вчинив за його розказом, бо яйце гріло мені пазуху. По роботі Мордко сказав: «Тепер сядь на колотвицю і з'їж своє яйце». Я сів і надтовк яйце об коліно, бо так робив Пальо. Великий, як теля, пес зачаровано позирав мені на руки. Я відкришив білу грудочку і поніс йому. Пес клацнув зубами-бритвами коло моїх пальців. Мордко аж випулив очі. Тоді я й сам засмакував свою порцію, підклавши жменю, аби на землю не впало ні крихти. Якщо є рай і там праведників годують, то, мабуть, саме таким їдлом.

«Тепер напийся води, ‒ сказав Мордко, ‒ а шкаралупу кинь під яблуню. Гай-гай, мій пес ще не підпустив до себе нікого, крім мене. Ти погостив його і здобув довіру. Та перше треба було наїстися самому, а так ділитися. Бо зароблене має спожити спочатку той, хто його заробив. Такий закон. Але добре, ти наївся й напився, ще й нагодував пса і дерево. Так-так, попіл і яєчна шкаралупа ‒ то корм для дерева. Але ти не дав йому напитися. Візьми відро й полий його, чуєш, як воно жалібно шепче до тебе!» Я прислухався, але нічого такого не чув. Та дерево полив, попіл аж кипів під цебром. Може, то земля так дякувала мені за пійло.