Читати книгу - "Українська мала проза XX століття"

Саме такою вона дивиться із хрестоматійно відомих світлин. І цей образ так слабо в’яжеться з емоційним експресивним письмом та пристрасною натурою однієї із тих рідкісних жінок, які на своїх делікатних раменах тримають цілу епоху.

Ольга-Марія Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року на Буковині, в містечку Гура-Гумора, що тепер на території Румунії. Мати — спольщена німка, звідси і перша, німецька, материна, мова і перший досвід письма. Українською, мовою батька, дрібного чиновника, вона почала писати майже в двадцять — це був свідомий вибір, який став її долею. Гура-Гумора, Сучава, Кімполунг — географія дитинства і юності, румунсько-німецькі містечка, потім село Димка, а з 1891р. — Чернівці, де вона самотньо прожила решту життя (померла 21 березня 1942 року) і де була похована поруч із батьками.

Химерна жінка, з любов’ю до містики, з особливим даром нестямно закохуватися, доводити себе коханням до повного психічного виснаження, не дозволяючи при цьому жодному із чоловіків, яких у полі її уваги було більш ніж досить, виявити зустрічні почуття чи ініціювати наближення до себе, наче то був її один великий роман із самою собою. Амазонка, що гордо мчить верхи на коні, недосяжна як мрія. Емансипантка, феміністка, що сміливо висловлює думки про право жінки влаштовувати долю на власний розсуд і ба — навіть пропонувати чоловікові руку і серце (Кобилянська робила це двічі, але першого разу лист не дійшов до старенького професора Вробля, у якому молоденьку, спраглу знань панну приваблювала найбільшим чином його велика бібліотека, а другого разу, значно пізніше, Осип Маковей у своїм зворушенні так і не знайшов у собі рішучості прийняти її пропозицію). Хтось чорненький, вірна подруга Хтосічка біленького, Лесі Українки, до якої виявляла незмірно багато поваги і тепла, якій довірила переробити повість «В неділю рано зілля копала» на драму. Біла лілія, нерозгадане кохання мужичого генія Василя Стефаника. Інтелектуалка. Бунтарка. Примхлива панна. І все то жінка — в безмежності палітри кольорів, півтонів, контрастів незбагненної палімпсестної натури. Воістину сама вона зсередини себе брала матеріал, щоб виписати характери своїх героїнь. І їй себе самої вистачало на всіх. Скажімо, на всіх трьох типажів жінок у новелі «Valse mélancolique» (1898), бо і примхлива малярка Ганнуся, що бунтує супроти інституту сім’ї, і щедра серцем майбутня вчителька Марта, і гранично витончена Софія Дорошенко, яку можна вбити однією струною, — все то сама Ольга, її геній жінки, захопленої пізнанням власної сутності. А там, де їй бракне себе самої, то в поміч стає природа, природа народу, до якого відчуває рідність, із якого черпає силу. Природа — то її власний код до розуміння химерності поведінки. Тож вона, як Лоуренсівська леді Чаттерлей, блукає лісами, відчуваючи нестримне бажання віднайти себе у природі, дати волю своїм інстинктам, що прориваються фонтаном сексуальної енергії крізь шкаралущу правил, встановлених її соціумом, її статусом, але в силу письменницького фатуму стаються романами як явищем літератури. А в житті мають шанс відбутися лише як епістолярні.

© Мар’яна Савка, поетка (Львів)

Valse mélancolique[12]

Фрагмент

Не можу слухати меланхолійної музики.

А вже найменше такої, що приваблює зразу душу ясними, до танцю визиваючими граціозними звуками, а відтак, зрі-каючися їх незамітно, ллється лиш одною широкою струєю смутку! Я розпадаюся тоді в чуття і не можу опертися настроєві сумному, мов креповий флер, якого позбутися мені не так легко. Зате, як пронесеться музика блиску, я подвійно живу.

Обнімала би тоді цілий світ, заявляючи далеко-широко, що музика грає!

І класичну музику люблю.

Навчила мене її розуміти й відгадувати по «мотивах» одна з моїх товаришок, якої душа немов складалася з тонів і була сама олицетворена музика.

Вона вічно шукала гармонії.

В людях, в їх відчуванні, в їх відносинах до себе і до природи…

***

Нас мешкало разом три товаришки.

Зразу лише дві. Одна малярка і я. Була вже майже укінченою артисткою і працювала саме над одним образом, який хотіла продати і поїхати до Італії, щоб побачити тамошню штуку[13] та найти й собі дорогу до неї.

Мала двадцять і кілька років, була знімчена полька і брала своє заняття дуже поважно. Дразлива і химерна, коли малювала, була в щоденнім житті наймилішою людиною.

Тішилася великою симпатією межи своїми товаришками по заняттю, а навіть і самі професори, гострі подеколи до нечемності супроти своїх учеників і учениць, любили її по-батьківськи і робили їй свої закиди й уваги в найлагідніший спосіб, щоб лиш не діткнути її. «Das schönste Glückskind»[14] — називали її, вона й сама не називала себе інакше як: «Ich — das Glückskind»[15].

Я прилагоджувалась до матури[16], бо хотіла бути учителькою.

Вчилася музики, і язиків, і прерізних робіт ручних, ба — і все інше, що лише можна було, забирала я в себе, щоб стало колись капіталом і обернулося в хосен. Маєтку я не мала, а життя, вибагливе, мов молода дівчина, жадало свого.

Знайомі з наймолодших літ, ми мешкали разом.

Мали дві великі кімнати, елегантно уряджені, майже з комфортом, бо моя товаришка була з доброї родини і, хоч не розпоряджала великими фондами, була претензіональна і розпещена. «Я не можу зрікатися всього так, як ти!» — говорила не раз роздразнено, коли я напоминала їй числитися ліпше з грішми і зрікатися деяких приємностей.

— Мовчала б ти! — лютилася. — Ти сього не розумієш. Я — артистка і живу відповідно артистичним законам, а ті вимагають трохи більше, як закони такої тіснопрограмової людини, як ти! Ти можеш обмежитися на своїм ґрунті, бо мусиш; він вузький, але моє поле широке, безмежне, і тому я живу таким життям. Тепер іще не вповні таким, але колись пізніше, як стану цілком своїм паном, — розмахну крилами під небеса. Так наказує чуття артистичне. Я беру все зі становища артизму. А й ти повинна звертатися за ним; усі, цілий загал. Коли б усі були артисти освічені і виховані, почавши від чуття аж до строю, не було б стільки погані й лиха на світі, як тепер, лиш сама гармонія й краса. А так? Що округ нас? Лише ми одні піддержуємо красу в житті, ми, артисти, вибрана горстка суспільності, розумієш?

— Розумію.

— Розумію! Ти й не здібна мене розуміти. Не знаю, за що я, властиво, люблю тебе, — перепрошувала мене відтак, ніби en passant[17]! — Критикуєш мене занадто. А все своїм міщанським розумом, вузькими домашньо-практичними поглядами і старосвітськими замахами жіночності. Відорвися раз від ґрунту старих фрагментів