Читати книгу - "Шлях Абая"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Абай помовчав, обводячи поглядом слухачів. Єрбол і Акилбай сиділи нахмурившись, опустивши голови, а Кокпай навіть руку поклав на груди, немов каявся і повторював про себе: «Астапир, алла» («Господи, прости мій гріх»). Дармен, Магаш і Какитай, навпаки, посміхались і, не наважуючись висловити схвалення вголос, усім своїм виглядом показували, що Абаєві слова знайшли в них найжвавіший відгук.
— Мудрець цей зазначає, що казкам, які є в коралі, просто важко вірити,— говорив далі Абай,— що там з дитячою наївністю говориться про всіляке, чортовиння і про інше чаклунство, якому людина, що осягнула науки і має розум, повірити вже ніяк не може. Справді, згадайте вірш з корану «Алям тара кайфа…», «Гляньте, як господь покарав за гординю плем’я Філь». Тлумачі корану пояснюють, що з неба злетіла сила-силенна незвичайних птахів, які несли в дзьобах каміння, і кожна птиця скинула на голову кожної людини камінь господньої кари… Та хіба можна цьому повірити? Або візьміть коротку молитву з корану, яку п’ять разів на день повторює той же Кокпай під час намазу: «Куль агузі бі раббіль фалях», де просять господа, щоб він захистив від нечестивих підступів старої чаклунки, яка вміє насилати на людей всякі чари… На думку мислителя, коран, даючи таку молитву, нічим не відрізняється від шамана або знахаря, яких ми тепер вважаємо марновірними невігласами. Ось вам приклад того, як, бажаючи знайти в корані істину, ми знаходимо забобони і неуцтво! — закінчив Абай.
Кокпай і Акилбай, не в силі слухати далі, підвелися і мовчки пішли до виходу. Какитай, Дармен і Магаш провели їх гучним реготом.
— Вони рятують свою віру втечею! — жартома зауважив Магаш.
Какитай повернувся до Абая:
— Не дивно, що Кокпай втік! Ваш мудрець, Абай-ага, просто за глотку хапає! — Потім, переставши сміятися, він додав роздумливо: — Але якщо погодитися з ним, що ж лишається від нашої віри? Чим тоді жити?
Сміх юнаків розбудив Жумана. Він глянув на казан. Вогонь, певно, давно погас, а Абай усе говорив і говорив; зараз він відповідав Какитаю. Жуман з обуренням і презирством глянув на Абая, який зовсім забув про те, що вже час починати обідати.
Тривога, що прозвучала в запитанні Какитая, була зрозуміла Абаю, і він, лагідно дивлячись на юнака, сказав:
— У книгах інших мислителів ти натрапиш на гіршу правду. Але не одвертайся від неї, не тікай, як це зробив Кокпай… Зважуй, порівнюй, думай і, якщо буде потрібно, вибирай…
І Абай знову повернувся до того, що цікавило молодих акинів:
— У шуканнях відповіді, що ж таке істина, де має шукати її поет, ми побачили, як за різних часів, у різних суспільствах, по-різному розуміли істину. Але облишмо далеке минуле, поглянемо на те, що оточує нас тепер. Подумайте хоч би про те, що розповіли нам учора Магаш і Дармен…
Какитай, нестримний і запальний, вигукнув:
— Що можна побачити поряд з Азимбаєм, окрім лиходійства і насильства?
Абай глянув на юнака.
— Вдумайся: хіба всякі азимбаї і такежани своє насильство над слабим називають насильством? Хіба свої діла вони сприймають як розбій? Ні, вони розуміють це як своє право, як перевагу сильного роду Іргизбай над іншими. Вони кажуть: «Раз мій дід Оскембай владарював над людьми, раз мій батько Кунанбай встановлював свій закон для народу, то, якщо ми не підемо по їхніх стопах, значить, ми недостойні нащадки!» Нехай інші називають це хижацтвом, вовчим законом, насильством, їм однаково. Вони тримаються за це… Ну, а хіба переконаєте ви знедолені й пограбовані аули, що істина — в такому вовчому законі? У цих аулів справжня істина — прагнення захищатися, чинити опір. Хіба все це не джерело для думок поета? Пишіть про минуле, судіть його, співайте про сьогоднішнє, але все перевіряйте самим життям. Кожну істину перевіряйте думками, мріями, судом самого народу. От що я порадив би вам. Нещастя цих бідаків велить мені боротися за них, посилає мене до Такежана, вимагає, щоб усі мої думки, мої вірші і пісні служили народові. От що наказує мені життя!
Абай говорив тепер дедалі схвильованіше, підвищуючи голос і захоплюючись. Видно було, що він не раз про все це думав. Підсилюючи свої слова широкими рухами рук, він розповідав далі:
— А от звернімося до Росії. Як думає про неї казахський народ? І що бачать в Росії такі люди, як Уразбай, Жиренше або, скажімо, наш Такежан? Для Уразбая Росія — це тільки влада білого царя. Він і кориться їй, і боїться її, і догоджає їй. Для нього найважливіше — випросити для себе або для сина місце волосного управителя, щоб нажитися самому і притиснути своїх суперників. Для всіх, таких як він, поняття «Росія» тільки в цьому й полягає. Він і не друг Росії, і не ворог її. Він пов’язаний з нею тільки розрахунком, вигодою. Та він і не знає ні Росії, ні російського народу, він знав тільки чиновників та урядників. А що ж таке справді Росія для молодого покоління казахського народу?
Абай обвів поглядом присутніх:
— Росія — це насамперед країна з високим рівнем життя, незмірно вищим, ніж у нас, у нашому глухому степу. Росія — це мудрі книжки, написані справжніми мислителями; це безліч шкіл, бібліотек, лікарень; це багатолюдні міста, де життя йде зовсім інакше, ніж у нашій пустелі. Це — залізниця, що прийшла тепер у Сибір; це — пароплави, що курсують тепер по Іртишу; це й російські фабрики, заводи, майстерні. І ми, казахи, одержуємо від Росії частку того, що народжується в ній її високим рівнем життя: ми одержуємо й одяг, і взуття, й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлях Абая», після закриття браузера.