Читати книгу - "Пікнік на узбіччі"

яка зараз Гута, мені зараз для початку пляшку міцного, не менше.

Проминув я автомобільну стоянку, а там і кордон. Стоять дві патрульні машини в усій своїй красі, широкі, жовті, прожекторами та кулеметами, жаби, наїжачились, ну й, звісно, голубі каски — всю вулицю загородили, не пропхаєшся. Я йду, очі опустив, краще мені зараз на них не дивитися, вдень мені на них краще не дивитися зовсім: є там два-три рила, так я боюсь їх упізнати, скандал великий буде, якщо я їх упізнаю. Поталанило їм, Їй-Богу, що Кирило мене до Інституту зманив, я їх, гадів, шукав тоді, пришив би і не здригнувся...

Проходжу я через цю юрму плечем уперед, зовсім пройшов уже, і тут чую: «Гей, сталкере!» Ну, мене це не обходить, іду далі, тягну з пачки сигаретку. Наздоганяє хтось ззаду, бере за рукав. Я цю руку із себе струсив і в півоберта ввічливенько так запитую:

— Якого чорта чіпляєшся, містере?

— Почекай, сталкере, — каже він. — Два питання.

Звів я на нього очі — капітан Квотерблад. Старий знайомий. Зовсім зсохся, жовтий став якийсь.

— А, — кажу, — здорові будьте, капітане. Як ваша печінка?

— Ти, сталкере, мені зуби не забалакуй, — каже він сердито, а сам так і свердлить мене очима. — Ти мені краще скажи, чому відразу не зупиняєшся, коли тебе кличуть?

І вже тут як тут дві голубі каски в нього за спиною — лапи на кобурах, очей не видно, тільки щелепи під касками ворушаться. І де в них у Канаді таких набирають? На розплід їх нам прислали, чи що?.. Вдень я патрулів, загалом кажучи, не боюся, та от обшукати, жаби, можуть, а це мені в даний момент ні до чого.

— Та хіба ви мене кликали, капітане? — кажу. — Ви ж якогось Сталкера...

— А ти, значить, уже й не сталкер?

— Коли з вашої ласки відсидів — покинув, — кажу. — Зав’язав. Дякую вам, капітане, очі в мене тоді розплющились. Якби не ви...

— Що у передзоннику робив?

— Як що? Я там працюю. Два роки вже.

І, щоб закінчити цю неприємну розмову, виймаю я своє посвідчення і показую його капітану Квотербладу. Він узяв мою книжечку, погортав, кожну сторінку, кожну печатку просто-таки обнюхав, мало не облизав. Повертає мені книжечку, а сам задоволений, очі розгорілися, і навіть зарум’янився.

— Вибач, — каже, — Шухарте. Не сподівався. Значить, — каже, — не пройшли для тебе мої поради дарма. Що ж, це чудово. Хочеш — вір, хочеш — не вір, а я ще тоді припускав, що з тебе люди мають вийти. Не допускав я, щоб такий хлопець...

І пішов, і пішов. Ну, думаю, вилікував я ще одного меланхоліка собі на голову, а сам, звичайно, слухаю, очі знічено опускаю, підтакую, руками розводжу і навіть, мені пригадується, ніжкою сором’язливо так панель колупаю. Ці бичари в капітана за спиною послухали-послухали, занудило їх, мабуть, дивлюсь — потупотіли геть, де веселіше. А капітан знай мені все про перспективи сплітає: навчання, мовляв, — світло, неуцтво — тьма безпросвітна, Господь, мовляв, чесну працю любить і цінує, — одним словом, пустомелить він цю блудливу галу-балу, котрою нас священик у тюрмі щонеділі труїв. А мені випити хочеться — ніякого терпцю нема. Нічого, думаю, Реде, це ти, братику, також витримаєш. Треба, Реде, терпи! Не зможе він довго в такому самому темпі, от уже і задихатися почав... Тут, на моє щастя, одна з патрульних машин почала сигналити. Капітан Квотерблад озирнувся, крякнув із прикрістю і простягає мені руку.

— Ну що ж, — каже. — Радий був з тобою познайомитися, чесний чоловіче Шухарте. Із задоволенням перехилив би з тобою келишок на честь такого знайомства. Міцного, щоправда, мені не можна, лікарі не радять, але пивка би я з тобою випив. Та от бачиш — служба! Ну, ще зустрінемося, — каже.

Боже борони, думаю. Але ручку йому тисну і продовжую червоніти і робити ніжкою — все, як йому хочеться. Потім він пішов нарешті, а я ледь не стрілою — у «Боржч».

У «Боржчі» в цей час порожньо. Ернест стоїть за стійкою, келихи протирає і дивиться їх на світло. Дивовижна, між іншим, річ: коли не прийдеш — вічно ці бармени келихи протирають, ніби в них від цього залежить порятунок душі. Ось так і стоятиме хоч цілий день — візьме келих, примружиться, подивиться на світло, похухає на нього і давай терти: потре-потре, знову подивиться, тепер уже через денце, і знову терти...

— Здоров, Ерні! — кажу. — Годі тобі його мордувати, дірку протреш!

Подивився він на мене крізь келих, пробурчав щось, наче животом, і, не кажучи зайвого слова, наливає мені на чотири пальці міцного. Я видерся на табурет, ковтнув, замружився, головою покрутив і знову ковтнув. Холодильник поклацує, з музичного автомата доноситься якесь тихе тирликання, Ернест сопе у наступний келих — добре, спокійно... Я допив, поставив келих на стійку, й Ернест без затримки наливає мені ще на чотири пальці прозорого.

— Ну що, полегшало? — бурчить. — Відтанув, сталкере?

— Ти собі знай три, — кажу. — Знаєш, один тер-тер і злого духа викликав. Жив потім на широку ногу.

— Це хто ж такий? — питає Ерні з недовірою.

— Та був такий бармен тут, — відповідаю. — Ще до тебе.

— Ну то й що?

— Та нічого. Ти гадаєш, чому Візит був? Тер він, тер... Ти гадаєш, хто нас відвідав, га?

— Пустомеля ти, — каже мені Ерні зі схваленням.

Вийшов він на кухню і повернувся з тарілкою — смажених сосисок приніс. Тарілку поставив переді мною, підсунув кетчуп, а сам — знову за келихи. Ернест свою справу знає. Око в нього треноване, відразу бачить, що сталкер із Зони, що хабар буде, і знає Ерні, чого сталкерові після Зони треба. Своя людина — Ерні. Благодійник.

Доївши сосиски, я закурив і почав прикидати, скільки ж Ернест на нашому братові заробляє. Які ціни на хабар у Європі — я не знаю, але краєм вуха чув, що «порожняк», наприклад, іде там ледь не за дві з половиною тисячі, а Ерні дає нам усього чотириста.

«Батарейки» там коштують не менше ста, а ми отримуємо від сили по двадцять. Напевно, й усе інше в тому самому дусі. Щоправда, переправити хабар до Європи теж, звісно, грошей вартує. Тому на лапу, цьому на лапу, начальник станції гарантовано в них на утриманні... Отож, якщо подумати, не так уже багато Ернест і втовче — процентів п’ятнадцять-двадцять, не більше, а якщо попадеться — десять років каторги йому забезпечено...

Тут мої благочестиві роздуми перериває якийсь ввічливий тип. Я навіть не чув, як він увійшов. Вигулькує він біля мого правого ліктя і питає:

— Дозволите?

— Нема питань! — кажу. — Прошу.

Маленький такий, худенький, з гостреньким носиком і