Читати книгу - "Пікнік на узбіччі"

при кра-ватці-метелику. Фотка його начебто мені знайома, десь я його вже бачив, але де — не пам’ятаю. Заліз він на табурет поруч і каже Ернестові:

— Бурбон, будь ласка! — І відразу ж до мене: — Даруйте, здається, я вас знаю. Ви в Міжнародному Інституті працюєте, так?

— Так, — кажу. — А ви?

Він спритно вихоплює з кишені візитівку і кладе переді мною. Читаю: «Алоїз Макно, повноважний агент Бюро еміграції». Ну, звісно, знаю я його. Чіпляється до людей, щоби вони з міста поїхали. Комусь дуже треба, щоби ми всі з міста поїхали. Нас, розумієш, у Хармонті і так заледве половина залишилася від колишнього, так їм треба зовсім місце від нас очистити. Відсунув я картку нігтем і кажу йому:

— Ні, — кажу, — дякую. Не цікавлюся. Мрію, знаєте, померти на батьківщині.

— А чому? — жваво питає він. — Вибачте за нескромність, але що вас тут утримує?

Так йому відверто і скажи, що мене тут тримає.

— Аякже! — кажу. — Солодкі спогади дитинства. Перший поцілунок у міському саду. Матуся, татусь. Як уперше бухлом наллявся у цьому ось барі. Любий серцю поліцейський відділок... — Тут я витягую з кишені свій зашмарканий носовик і прикладаю до очей. — Ні, — кажу. — Нізащо!

Він посміявся, лизнув свого бурбону і замислено так каже:

— Ніяк я вас, хармонтців, не можу збагнути. Життя в місті важке. Влада належить військовим організаціям. Постачання нікудишнє.

Під боком — Зона, живете як на вулкані. Будь-якої миті може або епідемія якась розгулятися, або щось гірше... Я розумію — старі. Їм важко знятися з обжитого місця. Але ви... Скільки вам років? Років двадцять два, двадцять три, не більше... Ви зрозумійте, наше Бюро — організація благодійна, жодного зиску ми не маємо. Просто хочеться, щоб люди пішли з цього диявольського місця і включилися у справжнє життя. Ми ж бо надаємо підйомні, працевлаштовуємо на новому місці... молодих — таких, як ви, — забезпечуємо можливістю навчатися... Ні, не розумію!

— А що, — кажу я, — ніхто не хоче їхати?

— Та ні, не те щоби ніхто... Дехто погоджується, особливо люди з родинами. Та от молодь, старі... Ну що вам у цьому місті? Це ж діра, провінція...

І тут я йому видав:

— Пане Алоїзе Макно! — кажу. — Все правильно. Містечко наше — діра. Завжди було дірою і зараз діра. Тільки зараз, — кажу, — це діра в майбутнє. Через цю діру ми такого у ваш паршивий світ накачаємо, що все зміниться. Життя буде інше, правильне, кожен матиме все, що треба. От вам і діра. Через цю діру знання йдуть. А коли знання буде, ми й багатими всіх поробимо, і до зірок полетимо, і куди хочеш дістанемось. Ось така в нас тут діра...

На цьому місці я урвав, бо помітив, що Ернест дивиться на мене з величезним здивуванням, і мені зробилося ніяково. Я взагалі не люблю чужі слова повторювати, навіть якщо ці слова мені, скажімо, подобаються. Тим більше, що в мене це якось кострубато виходить. Коли Кирило говорить, заслухатись можна, рота забуваєш закривати. А я ніби й те саме викладаю, але виходить якось не так. Може, тому, що Кирило ніколи Ернестові під прилавок хабар на складав. Ну добре...

Тут мій Ерні спохопився і квапливо налив мені відразу пальців на шість: очуняй, мовляв, хлопче, що це з тобою сьогодні? А гостроносий пан Макно знову лизнув свого бурбону і каже:

— Так, звісно... Вічні акумулятори, «синя панацея»... Але ви й справді вірите, що буде так, як ви сказали?

— Це не ваш клопіт, у що я там насправді вірю, — кажу я. — Це я про місто казав. А для себе я так скажу: чого я у вас там, у Європі, не бачив? Нудьги вашої не бачив? День батрачиш, вечір телевізор дивишся, ніч прийшла — до обридлої баби під ковдру, виблядків плодити. Страйки ваші, демонстрації, політика роздовбана... У гробу я вашу Європу бачив, — кажу, — занюхану.

— Ну чому ж неодмінно Європа?..

— А, — кажу, — всюди одне й те саме, а в Антарктиді ще на додачу зимно.

І ось що дивовижно: говорив я йому і всіма печінками вірив у те, що говорив. І Зона наша, гадина стервозна, вбивця, стократ миліша мені в цю мить була, ніж усі їхні Європи й Африки. І п’яний я ще не був, а просто уявилося мені на мить, як я весь розмачулений з роботи повертаюся у стаді таких самих кретинів, як мене в їхньому метро тиснуть зусібіч і як мені все остобісіло і нічого мені не хочеться.

— А ви що скажете? — звертається гостроносий до Ернеста.

— У мене справа, — вагомо відказує Ерні. — Я вам не шмаркач який-небудь! Я всі свої гроші у цю справу вклав. До мене інколи сам комендант заходить, генерал, не хвіст собачий. Чого ж я відсіля поїду?..

Пан Алоїз Макно взявся йому щось утовкмачувати з цифрами, але я, його вже не слухав. Сьорбнув я як слід із келиха, вигріб із кишені купу дрібних грошей, зліз із табуретки і щонайперше запустив музичний автомат на повну котушку. Є там одна така пісенька — «Якщо не впевнений, не повертайся». Дуже вона на мене добре діє після Зони... Ну, автомат, значить, гримить і завиває, а я забрав свій келих і пішов у кут до «однорукого бандита» старі рахунки зводити. І полетів час, наче пташечка...

Протринькую оце я останній нікель, і тут увалюються під гостинний дах Річард Нунан із Гуталіном. Гуталін уже під мухою — крутить білками і шукає, кому би дати у вухо, а Річард Нунан ніжно тримає його попід руку і відволікає анекдотами. Гарна парочка! Гуталін здоровенний, чорний, як офіцерський чобіт, кучерявий, ручиська до колін, а Дік — маленький, кругленький, рожевенький весь, добрий, хіба що не світиться.

— А! — кричить Дік, побачивши мене. — От і Ред тут! Ходи до нас, Реде!

— Пр-равильно! — реве Гуталін. — В усьому місті є лише двоє людей — Ред і я! Всі решта — свині, діти сатани. Реде! Ти теж служиш сатані, але ти все ж таки людина...

Я підходжу до них зі своїм келишком, Гуталін згрібає мене за куртку, саджає за столик і каже:

— Сідай, Рудий! Сідай, слуга сатани! Люблю тебе. Сплакнемо про гріхи людські. Гірко сплакнемо!

— Сплакнемо, — кажу. — Ковтнемо сліз гріха.

— Бо прийде день, — звіщає Гуталін. — Бо загнузданий вже кінь блідий, і вже вклав ногу у стремено вершник його. І марні молитви запроданців сатани. І врятуються лише ті, що повстануть на нього. Ви, діти людські, кого сатана спокусив, хто сатанинськими іграшками грається, хто сатанинських скарбів зажадав, — вам кажу: сліпі! Спам’ятайтеся, мерзотники, поки не