Читати книгу - "Не судилось (Панське болото)"

повернувся на такi речi? Подумай тiльки, де сумлiння твоє!

П а ш к а. Ет!

К а т р я. А мати? А батько? А люде?

П а ш к а. Що менi до батька, до матерi, як оддала я своє серце дружинi, а вони стоять на дорозi! А люде?.. Нi, не така я! Не двiчi жити, а раз!.. Ух, натiшилася б вiльною волею, а там… а там, хоч i поневiрятися вiк цiлий, — принаймнi знала б хоч за що?!

К а т р я. На людей би махнула? Слави не побоялася б?! Може… не знаю… А як же б ти наплювала на матiр, що й душi у тобi не чує? Як би ти приспала в своїм сумлiннi її сльози? Ох, i подумати страшно!

П а ш к а. Не ронив нiхто по менi слiз, не зазнала я ласки, то й не зумiю сказати, чи тяжко йти проти них, чи нi? А от як картають та волю над тобою показують, — то я добре знаю!

К а т р я. Та ти слухай, яка менi скрута: мати ледве одужали, слабi, безпомошнi; тiльки й думки у них, щоб мене швидче замiж оддати за Дмитра. Я було йому й слово дала… а тепер менi його тiльки жалко… я мов кам'яна чи глуха яка зробилася: мати говорять, Дмитро закида, а менi немов хто за муром гомонить i не про мене. Я й ходжу, i роблю, та мов не своїми руками: усе менi здається, що я уже — не я, що я i не дома, а десь в iншому хорошому мiсцi; тепло там, гарко, люб'язно — тiльки от через рiчку перебрести… хтось кличе мене таким чулим голосом, ласкавi речi шепоче, — i такий на мене страх нападе, що оце зараз мене хтось дома прив'яже, каменем надавить, що аж затремчу… Я, певно, швидко умру!

П а ш к а. Крий боже, що вигадала!

К а т р я. Хоч би довiдатись, дознатись, чи вiн… Господи, яка я дурна, божевiльна! Чи впада ж нещаснiй синицi думати про ясного сокола? Що я йому?.. Та й на який кiнець оце менi лихо? Нудьга тiльки точить моє серце, мов…

П а ш к а. Господь з тобою! Слухай, Катре: коли ти така, то тобi треба залишити це дiло. Ти переможи себе, здави серце; не бачся з паничем, забудь його…

К а т р я. Як же його забути, коли несила моя! От третiй день не бачила i не знаю, що заподiю з собою!

П а ш к а. Ти не зоставайся сама собi на самотi з такими думками; бiльше в гуртi бувай! От ходiм зараз за млин, на Деркачiвку, — там тепер вулиця: може, хоч трохи розважиш своє серце.

К а т р я. В гуртi ще гiрше.

П а ш к а. Та ходiм, ходiм! Вдармо лихом об землю!

Виходять.

В И Х I Д VI

Павло, панi, а далi Аннушка. Павло виходить з панiєю з гущавини.

П а н i. Невже ви думаєте, що я не понiмаю нових iдей? Не… не… сочувствую им? Ужасно трудно.

П а в л о. Та ви не трудiться, панi, кажiть по-своєму: гражданку ми вчили.

П а н i. Не кепкуйте! Я хочу пересилити себе, хочу вивчитись… своїй мовi…

П а в л о. Навiщо вона вам? Адже з мужиками знакомства водить не будете?

П а н i. А ви б уже хотiли, щоб я з простим, грубим мужиком рассуждала, одкривала ему душу свою? Не доставало! Та… що вiн i пойме!

П а в л о. Нiчогiсiнько. Куди йому? Нечувственний, правда-таки: з голоду пухне, та й то не чувствує!

П а н i. Ну, це вже брехня, наговори: швкдче нас ограбили.

П а в л о (набiк). От тобi й зачепив! (До неї). Та цур йому! Ще набалакаємось вдруге: тепер спати пора.

П а н i. Нi, тривайте! То вам оддалеки здається — i село, i мужики… iдеальними, а сядьте на… собственнiм хозяйствi, — не те заспiваєте!

П а в л о. Хранив господь: батько крав, та хоч дiтям не лишив краденого.

П а н i. Ви дуже… упрямi: я це по ваших чорних очах бачу… i ще… озлобленi; я понiмаю вас… я вас довго iз… iз… ах!.. наблюдала. I знаєте, чому ви такi чорствi?

П а в л о. Цiкаво?

П а н i. От сядьмо тут на травi.

П а в л о. Та я й постою. (Набiк). От, не здихаюсь!

П а н i. Нi, сiдайте тут та пильно слухайте; я вам, як си… як другу казатиму.

П а в л о (набiк). Ну, нав'язалась потороча! (Сiда й запалює цигарку).

П а н i. Ви тим так, так… мрачно на все дивитесь, що ваше серце не грiли, певно, ласкою, любовiю?

П а в л о. Байдуже паски, аби порося!

П а н i. Признайтесь, вас нiхто ще не кохав гаряче… страстно? Щоб аж дух захвативало?

П а в л о (набiк). Куди це вона гне? (До неї). А вам навiщо?

П а н i. Навiщо? Ах, коли б ви знали! (Схиляється потроху до його на плече). Моя душа теж одинока; так прожила вiк, щастя не знаючи. Оддали мене замiж молоденькою за этого старого… Що я понiмала? Я так боялась перед вiнчанням, а прийшлось… разочаруватись! Ви не можете повiрить, яка у мене палка натура; а тут лiта свої трать… в томлении…

П а в л о (набiк). Розманiжилась баба! (До неї). Так ви, значить, томитесь через гарячу натуру: яка ж тут рада?

П а н i (зляга бiльш на Павла). Яка? (Бере злегка за чуба). Плут этакой!!.

П а в л о. Ох! Не злягайте так: бо ви, нiвроку, аж плеча не чую.

П а н i. Який ви грубий з женщинами! Як вiдром холодної води обiллє! (Дивиться у вiчi).. Впрочем, менi й самiй обридли лебезiння та делiкатностi: навiщо китайськi церемонiї? Нащо розвитим людям iти проти природи?

П а в л о. Правда… Тiльки, далебi, рука отерпла, (Випручує).

П а н i (розпаляючись). Я давно шукала случая… щиро, откровенно поговорить… розкрить душу… Ви, вiроятно, догадались, що я…

П а в л о. Нi, не догадався.

П а н i (набiк). Какой медведь! Что,