Читати книгу - "Одиниця з обманом"

тьотя Любочка.— Тільки вже в Бресті, на наші гроші, бо... Чотири кілограми... Різних...

І тьотя Любочка, нервово розриваючи кульки, почала насипати цукерки в «цукертюте».

– Понесеш у школу. Друзів почастуєш. Це ж цікаво. Диви, як гарно.

Здоровенницьке «цукертюте», повне з верхом (мабуть, ціле відро цукерок влізло), справді мало непоганий вигляд — святкове й надзвичайне, наче казковий ріг достатку.

«А що? Може, й нічого,— подумав Ярик.— Усіх почастую, а Ігорю Дмитрусі, Льоні Монькіну, Валері Га-лушкинському — дзуськи! «Обійдеться!» Жуйте свою жувачку!..»

Ярик одразу повеселішав, поцілував безмежно зраділу тьотю Любочку, висипав цукерки з «цукертюте» просто на підлогу і став роздивлятися. Цукерок була сила-силенна і всіх сортів: «Буратіно», «Гулівер»,

«Кара-Кум», «Ведмедик клишоногий», «Ведмедик на Півночі», «Зоологічні», «Пташине молоко», «Байки Крилова», «Ананасні», «Алеко», «Наталка Полтавка»... Просто очі розбігались. І Ярикові найулюбленіші були — «Білочка», з горіховою начинкою. Ярик поклав три «Білочки» на самісінький спід, а вже потім насипав у «цукертюте» решту цукерок. Вирішив — спершу почастує всіх, а собі залишить насподі «Білочки».

...Добре, що Ярик жив недалеко від школи. Бо він би, мабуть, не доніс. І так кілька разів зупинявся і віддихувався. «Цукертюте» було важезне, просто руку обривало. І портфеля ж не кинеш... Правда, тьотя Любочка пропонувала свої послуги (у неї якраз був вільний ранок). Але Ярик категорично відмовився. Ні, ні, ні. Сам, тільки сам!.. Ігорю Дмитрусі ніхто не допомагав носити в школу жувачку!

Перехожі дивилися на Ярика з веселою цікавістю, обертались і проводжали його усміхненими поглядами.

У школі першим він зустрів Валеру Галушкин-ського. Вал ера роззявив рота й кумедно витріщився:

– О! Фо це таке?!

А за хвилину Ярика вже обступили з усіх боків: -О! Що це? Що це?

– Ой! Яке гарне!

– А цукерок скільки! Ой-йой-ой!

– Та не штовхайтесь! Дайте глянути!

– Ой! Що це? Ой!

– Посунься, дай і я подивлюсь!

– А кому це? Кому це ти приніс?

Червоніючи і збиваючись від хвилювання, Ярик хрипким голосом промовив:

– Це... вам... усім... Пригощайтесь!.. Будь ласка!..

– Ура-а! — закричав Спасокукоцький.

– Ура-а! — підхопив Кукуевицький.

– Ой, спасибі!

– Ой, молодець!

– Оце здорово!

– Спасибі... спасибі... спасибі...— завирувало, заверещало, загаласувало навколо Ярика.

– А що це? Звідки? Де ти взяв?

– З Німеччини... Тітка привезла... Називається «цукертюте»... цум шульсте... цум гангсте...— він затнувся,— ну коротше, спеціально для школярів... Беріть! Частуйтесь! Будь ласка!..

Зацікавлені галасом, у клас уже забігали учні з інших класів. І Ярик усіх частував, припрошуючи:

– Беріть!.. Будь ласка!.. Нате!.. Нате!.. Беріть!.. І раптом Ярик побачив Ігоря Дмитруху. Ігор стояв осторонь, насупивши брови, і напружено дивився у вікно.

І, несподівано для самого себе, Ярик ступив до нього крок і сказав:

– А ти? Бери! Чого ти? Бери!

Ігор рвучко обернувся і розгублено кліпнув очима. Потім почервонів і криво усміхнувся:

– А... ну... давай... Спа... сибі!..

І, вже жуючи цукерку, весело підморгнув і проспівав:

– Фу-ти! Ну-ти! «Цукертюти»!

Ярик усміхнувся йому у відповідь і знову почав припрошувати:

– Нате!.. Нате!.. Пригощайтесь!

Потім зазирнув у «цукертюте» і побачив, що воно порожнє. Зовсім. Не було навіть тих трьох «Білочок», які він поклав наспід для себе. І тоді Ярик згадав, що сам він так і не попробував жодної цукерки. Але йому й не хотілося. «А! Обійдеться!» — з веселою легкістю, подумав він.

Навколо нього всі шелестіли обгортками цукерок, жували і сміялись. Ярик дивився на них, і серце йога сповнювалося якогось невимовно солодкого щему. Він раптом відчув, як це здорово, як це хороше, як це радісно — давати радість іншим...

* * *

За першою партою біля вікна сидить гарненька кучерявенька дівчинка з пухленькими губенятами і симпатичними ямочками на щоках.

Це — Ляля Іванова.

Поруч з нею сидить дівчинка непоказна — довго-носенька, із скромними рудуватими кісками, в окулярах.

Це — Туся Мороз.

Ляля Іванова і Туся Мороз

Ляля Іванова не просто собі Ляля Іванова.

Ляля Іванова — онука відомого вченого, члена-кореспондента Академії наук професора Іванова.

Першого разу в перший клас вона під'їхала до школи на чорній «Волзі» і з таким букетом квітів, що через той букет не видно було самої Лялі.

Кілька днів Ляля так і їздила в школу машиною. Але потім учителька Ліна Митрофанівна сказала щось Лялиній бабусі, красивій, схожій більше на кіноактрису, а не на бабусю, блондинці, і Ляля стала ходити до школи пішки, як усі. До речі, свою бабусю Ляля називала просто Муся. А дідуся-професора, теж на вигляд молодого й спортивного, називала просто Гриша. Вони її страшенно любили і в усьому їй потурали. Ляля, власне, й виховувалась у дідуся й бабусі. Батьки її були геологи, весь час роз'їжджали десь по Сибіру та Середній Азії, і Ляля їх майже не бачила.

Туся Мороз — просто собі Туся Мороз.

Батьки її — звичайнісінькі собі службовці. Тато — інженер якоїсь ремонтної контори, мама — економіст.

До того ж тато з мамою розлучились, і Туся живе без тата, тільки з мамою та з бабусею, яка працює контролером у заводському Палаці культури. А дідуся нема зовсім. Дідусь, інвалід Вітчизняної війни, помер три роки тому...

Професор Іванов дуже любить тварин. У нього дві собаки — пудель Артемон і сенбернар Дейк; три коти — сибірський — Кузьма, ангорський — Васька і сіамський — Базіліо. А на підвіконні в столовій стоїть величезна клітка, у якій гойдається десять різноколірних папужок. Не кажучи вже про акваріум, де плавають із півсотні швидких блискотливих рибок...

На відміну від свого дідуся, Ляля до всього цього зоопарку абсолютно байдужа.

А от Туся...

Коли Туся вперше прийшла в гості до Лялі, вона оніміла від захоплення. Вона не могла вимовити й слова. Вона кидалася від кота Васьки до пуделя Артемона, від пуделя Артемона до папужок, від папужок до кота Базіліо. І тільки ойкала.

А перед сенбернаром Дейком вона просто закам'яніла.

Сенбернар справді був надзвичайний: здоровенницький, як гора, з величезною, як у теляти, головою, він дивився добрими розумними очима і, здавалося, хотів Щось сказати.

– Ой! — тихо зітхнула Ту ся, молитовно склала на грудях руки і присіла навпочіпки. Наче то був не пес, а якесь східне божество.

– Ха-ха-ха! — зрозумівши це по-своєму, дзвінко засміялася Ляля.— Що — злякалася?.. Та він же смирний. Як овечка. Дивись!..

Ляля підбігла до сенбернара, схопила його за вухо й щосили смикнула.

Дейк покірно нагнув голову. Потім вищірився, наче усміхнувся.

Туся й собі простягла руку і, ледь-ледь торкаючись