Читати книгу - "З-під Полтави до Бендер"

- слухати свого вождя, вождь каже здаватися, - здавайтесь. Не деморалізуйте інших батальйонів і не псуйте останків дисципліни.»

Відділ отямився й почав формуватися. Начальник напереді, команда, і - альбедільці рушили в свій останній похід.

Всі розступилися й давали їм дорогу. «Альбеділь іде!» - почулося в товпі. «Альбеділь іде!» Забувалося, що йде він у полон, до того горбка, на якому стояв злобно всміхнений Меншиков, хотілося бачити ті лицарські постаті, ті суворі Марсові обличчя, цей рівний, сталевий хід, в якому не слідно було ні втоми, ні приниження.

Нараз: «Стій!» - і відділ зупинився, - стояв, як мур.

Начальник і його ад'ютант повернулися лицем до своїх людей. «За честь Альбедільового відділу!» - крикнув перший. «Хай живе Швеція!» - відповів ад'ютант і, заки можна було зрозуміти, що вони хочуть зробити, кинулися на себе з рапірами.

За хвилину оба лежали на землі, а з їх синіх каптанів лилася кров.

Зчинився заколот. З горбка пустився московський відділ, але альбедільці вхопили своїх конаючих героїв, підняли їх високо на плечі і скорим кроком рушили до Дніпра.

Шведські батальйони замкнулися за ними і московська рота зупинилася безрадно.

«До запорожців! До запорожців!» - кликали альбедільці.

Мручко зі своїми людьми і з останками запорожців за той час, як шведи перечилися, чи здаватися їм, чи ні, засів які дві версти вище Переволочної й обкопався.

Від москалів ділив його неширокий, але доволі глибокий рукав Дніпра. Сиділи на острівці, вкритім густими корчами.

З того боку, звідки їх найлегше можна було взяти, викопали рів, за ровом висипали шанець, поробили фашини і за яку там годину-дві твердиня була готова.

«Не один москалик ноги задре, заки нас добуде», - потішалися.

«Чорта там добуде, - відповідав Мручко. - Під протекцією батька-Дніпра пішли ми. А все ж таки, хто з вас, братці, добре плавати вміє, скачи в воду і махай на другий берег. Гетьманові кожний чоловік пригодиться.»

«А як же ми тебе, сотнику, у такій важкій пригоді оставимо?» - питалися.

«Ви на мене не дивіться, бо я даром не пропаду, а хоч і згину, так мені й пора, я вже своє зробив, але перед вами, молодиками, ще велика робота стоїть. Ой велика!»

«А як не допливу?» - спитав котрийсь.

«Все одно, братчику, ти тут не виховаєшся. Москалів сто на одного. А так, купиш-не купиш, торгувати можна,» - і настояв на тому, що молодші, ті, що добре плавати вміли, скакали в Дніпро й пробиралися щасливо на другий берег. Мручко благословив їх і наказував, щоб, опинившися на другім боці, не лізли за піч на якому там хуторі, або де, а лиш щоб здоганяли Карла й Мазепу. «Такого, що не послухає, - грозив, - як стріну, тут чи на другому світі, все одно, власноручно простромлю на спис, як намистину на голку насилю.» Заспокоювали його, що того ніяк бути не може.

Хто йшов, залишав тютюн і сухарі, бо те добро і так у воді змарнувалося б і Мручкове товариство потішилося гадкою, що з голоду не вмре, а як є тютюн, то й скучати не стане.

«Позір!» - гукнув нараз Мручко, побачивши, що якась ватага людей до них наближається. Всі прилягли за валом і прицілилися до крісів. «Не стріляти, поки знаку не дам», - залунали Мручкові слова.

Стало тихо, як звичайно перед пальбою буває. Нараз Мручко зірвався з місця.

«Це не москалі, а шведи!» - крикнув і післав два човни, щоб перевезли їх через Дніпровий рукав. Сталося це в одну мить, бо треба було боятися, що за шведами зараз і москалі надтягнуть. Запорожці гребли так, як тільки вони гребти вміють. Човни то причалювали, то відчалювали від берега й не минуло й пів години, як останки недавно ще так славного Альбедільового відділу опинилися в Мручковій твердині. Начальник і його товариш не жили вже. Сконали на руках своїх людей. Про рятунок і мови не було. Рапірами себе просто в серця влучили. Лежали тепер серед зеленого острівця, кругом шуміли Дніпрові води, вгорі сяло гаряче українське сонце, а по їх обличчях розливався дивно сумовитий спокій. Неважко було Мручкові догадатися, що воно таке. Решту доповіли прибулі.

«От тобі лицарська честь!» - промовив Мручко, клякаючи біля покійних.

І дивно було бачити, як старі запорозькі чуприндарі згинали коліна перед двома шведськими лицарями-самогубами, що воліли вмерти, ніж скласти зброю.

Нараз ціле товариство схопилося і без приказу стало копати глибоку могилу. Обложили їі пруттям, спустили трупів і присипали землею.

«...Хай їм наша земля замість рідної буде,» - промовив котрийсь.

А другий додав: «Сподіваюсь, не будуть скучати. Незабаром товариство збільшиться».

Мручко вовком подивився на них: «А ну-те, трубіть у кулаки. Люблю таких. На позиції... Москва бере на нас око!»

І дійсно, москалі, розоруживши шведів, післали свої патрулі вздовж Дніпра, щоб виловлювати втікачів. Одна з них наблизилася якраз до того місця, де стояв з своїми людьми Мручко.

«Не стріляти!» - гукав старий сотник. - «Хай вони до нас стріляють. Щадити кулі.»

Московська патруля обережно посувалася вперед. Офіцер, який їі провадив, зупинився, покликав двох людей, щось їм казав. Два коні висунулися вперед, загналися в ріку і стали.

«Здавайтеся!» - гукнули до Мручка.

«Приказуйте таким, як ви!» - відповів той.

«З мотикою пориваєтеся на сонце!»

«Не на сонце, а на ваші безмозкі лоби».

«Ми вашими мозками собак накормимо!»

«Збираєтеся нас їсти? А дзуськи вам! Зуби поломите, пуцьвірки чортячі!»

Москалі, почувши таку відповідь, вертаються до своїх. Здають звіт. Хвилина вагання, наказ офіцера, і ціла патруля посувається до Дніпрового рукава.

Мручко ще й тепер не велить стріляти. Хай ворог починає, у нього більше куль.

Ще один зазив здаватися, ще одна рішуча відмова, і град куль сиплеться з берега на остров. Більшість влучає у вал, як у подушку, інші, як гадюки, сичать у воді.

«Як ви стріляєте, козолупи царські! - сердиться Мручко. - В землю ціляй, не в воду, бо як я твої кулі з води добуду, щоб відстрілювати?»

Москалі поправляються. Тепер уже їх кулі понад головами козацькими свищуть. Козаки визбирують їх, - це дорогоцінна річ. Жодна куля не сміє піти намарне.

Одна шведові в рам'я попадає. Його сусід, старий запорожець, перев'язує рану, а Мручко кричить до москалів: «Трапилось сліпій курці зерно. А ну-те, в мене стріляй.»

І підноситься. Москалі прицілюються, але жоден не влучає в старого сотника. «Вам до свиней, не до людей стрілять, свинопаси аргемонські!» Пальба кріпшає, але