Читати книгу - "Старо-світські батюшки та матушки"

жінку подати горілки й закуски, а Онисі сказав, щоб вона винесла все те в світлицю,

– Авжеж пак! Чого я до його вийду? Не бачила зроду дяків, чи що?—сказала Онися.

Та його вільшаницька громада обібрала на свою парафію за священика. Оце думають їхать в Київ до владики з прошенням. Ти лиш, дочко, не дуже кирпу гни та мерщій виходь до гостя.

– Хіба так! Як буде священиком, та ще в Вільшаниці, то й вийду,– сказала Онися.

– Прибирайсь, дочко, та йди! В Вільшаниці церковного поля, левад, сінокосів конем не об'їхати за цілий день – парафія велика.

Трохи перегодя Онися вийшла разом з матір'ю. Моссаковський низько поклонився й почервонів неначе дівчина. Він давно бачив Онисю,– вона тепер здавалась йому в десять раз кращою.

Всі сіли. Моссаковський сів, поклав на обоє коліна руки, неначе єгипетська статуя, й спустив очі додолу. Він не смів навіть підвести очі на Онисю. Онися обвела його гострими очима. Він здавався для неї багато кращим од Бала-бухи.

«Чи він смирний, чи тільки вдає з себе тихого»,– думала Онися, водячи очима по його лиці, бровах та очах.

Господар випив чарку до гостя й подав гостеві. Гість випив півчарки, несміливо поставив чарку на стіл і, не закусивши, знов сів на стілець, спустив очі вниз і поклав обидві руки на коліна, простягнувши довгі пальці. Прокопович завів розмову про покійного Моссаков-ського, згадав, де вони стрічались, про що розмовляли, а гість ледве вставляв слівце, ледве одслоняв свої тихі сині очі. Він не смів навіть глянути на Онисю.

Розмова перервалась. В хаті стало тихо. Прокоповичка жалкувала за Балабухою и очевидячки одбувала гостя, буцім панщину, сидячи на канапі.

– Чи ви пак були в нашій церкві? Чи ви бачили наші нові образи? – несподівано вихопився Прокопович, котрий сам дуже любив образи її картини й сливе кожного гостя водив до церкви показувати свої образи.

– Дай, старий, покій з образами! Не встигли випити по чарці, а ти вже з образами.

Прокопович був радий, що є перед ким похвалитись образами, її таки потяг Харитона до церкви. Він показав йому всі нові образи й навіть «Неопалиму купину» в вівтарі, де був намальований здоровий кущ шипшини чи глоду з червоними ягодами: кущ палав у полум'ї, а коло полум'я Мойсей стояв на одній нозі в чоботі, а другу, босу, задер до купини, неначе грів її коло вогню; в руках стирчав здоровий мужицький чобіт з довгою халявою, а за купиною було видно Рось і богуславську церкву.

– Ой дивні ж ваші образи! Господи, яка краса! – дивувався Харитін, хрестячись перед кожним новим образом.– Як стану на парафії, то покличу того самого маляра, щоб і мені намалював і купину, й пекло, й Ілію на огневих конях.

– Коли б ви знали, які там апостоли висять у бані! Який там Андрей Первозваний! Я вам скажу,– такого і в Лаврі нема. Шкода, що висить дуже високо. Якби драбина, то можна б полізти та зблизька придивитись,– хвалився старий Прокопович, озираючись, чи нема в церкві де драбини.

Харитін трохи заметушивсь. Він боявся лазити високо, бо в його крутилась голова, а одмовитись було ніяково, бо він підходив під смак старого, щоб запобігти ласки в його.

– Гляньте, який огонь в пеклі. Ну, таки горить, таки горить, неначе чорти щогодини, щохвилини дров підкидають!– репетував Прокопович.

– Ой господи, як горить, зовсім-таки горить,– говорив Моссаковський і перехрестився до пекла.

– А яких чортів повигадував маляр. Ви, пане дяче, тільки придивіться; отой, що поганяє в пеклі нагайкою блудниць в червоних намистах... вгадайте, на кого схожий? на кого скинувсь?

– Не вгадаю. Неначе на богуславського станового,– промовив Моссаковський.

– Та це ж він самий! Це й ніс його, неначе бульбашка, й очі витрішкуваті, тільки псяюха маляр поставив йому на голові волячі роги та причепив ззаду свинячого хвоста. А отой, що лупить києм шинкарів, чи пак не вгадаєте, на кого схожий? – сказав Прокопович.

– Цього вже не вгадаю,– сказав Моссаковський, хоч і догадувався, на кого чорт скинувся, бо в його довгі вуха дуже позвішувались, а ніс задерся вгору.

– Невже пак не вгадаєте? Це ж наш столоначальник духовного правленія. Якось я проговорився перед маляром: намалюй, кажу, ти того халтурника в пеклі на самому дні під Юдою, щоб не брав з нас хабарів. Коли дивлюсь, а він його іі записав до чортів, ще й дав йому кия в руки. Гляньте, як працює, бідолаха, як язика висолопив.

Похвалившись новими образами, Прокопо-вич був дуже радий, що знайшов доброго ці-нувальника, котрий втямив високе чайківське малярство. Замкнувши церкву, Прокопович взяв за руку Моссаковського, одвів його далеченько од церкви, аж під ограду, й показав пальцем на бані:

– Ож придивіться лишень до наших бань! Що там намальовано? Та це ж нам маляр випер на бані дванадцять малих пророків і чотири великих. Ото шкода, що нема драбини! От якби ви вилізли на церкву та придивились близько, як він понамальовував пророків. Дивно, дивно!

Прокопович зирнув кругом себе, шукаючи драбини. В Моссаковського затрусились ноги. Важка драбина лежала на траві і вже заросла бадиллям.

«А що, як старий причепиться, щоб поставити драбину, та присилує лізти до опасання або за опасання?» – пройшла думка в Хари-тоновій голові.

Прокопович кинувся до драбини й почав її піднімати. Драбина була важка, а старий був малий на зріст і не дуже міцний чоловік. Він пнувся, пнувся та й кинув її в траву.

– Не піднімайте, бо підвередитесь! – сказав гість.– Та сказати правду, я трохи боюсь лазити високо,– признався Моссаковський.

– Оце! такий же з вас парубок. Моя Онися лазила вище за опасання, а як була малою, то з хлопцями по латах лазила в клуні горобців дерти, як та кішка,– сказав щиро старий.

Веселий старий, похвалившись своїм дивом малярства, повів Моссаковського в покої. В світлиці їх ждали дами. Мати не спускала з очей Описі: вона боялась, щоб Онися знов не понакладала гостеві в віз гарбузів.

– А що, дочко, як тобі показався цей дяк? – спитала мати.

– Він кращий од Балабухи, й такий тихий, спокійний. Я люблю тихих та добрих людей,– сказала Онися.

– І, вже її ти! Балабуха людина здорова, доросла, чоловік в силі й до того вчений, а це якийсь простак карапишанський.

– Я тих вчених не дуже люблю, бо й я сама проста. Балабуха ще присилував би мене говорити по-латинській, а я й по-московській незугарна.

Онися кинулась до вікна й глянула в садок,