Читати книгу - "Нескінченна історія"

- схлипнув привид із запа- лими щоками, весь вбраний у біле, - ми ж зібралися тут не на те, аби починати пусті, безсенсовні суперечки і перехо­дити на особисте. А передусім - нумо говорити тихіше!

Приблизно такі розмови точилися повсюдно у Великій Тронній Залі. Комусь може здатися дивним, що такі різні істоти взагалі спроможні порозумітися. Але у Фантазії майже всі істоти - в тому числі й тварини - володіли що­найменше двома мовами: власного, якою розмовляли зі собі подібними і яку не розуміли всі решта створінь, і спільною, яку називали ще літературною мовою Фантазії або просто Великою Мовою. Великою Мовою володіли всі, хоча декот­рі послуговувалися нею рідко, і були такі, що вимовляли слова у дещо своєрідний спосіб.

Нараз у залі запала глибока тиша, й очі всіх присутніх звернулися до великих двостулкових дверей, які власне ро­зчинилися. Звідти вийшов Кайрон - славетний лікар і опо­витий легендами цілитель.

Він був із тих, кого в давні часи називали центаврами. Аж до стегон він мав людську подобу, решта ж його тіла була як у коня.

Проте Кайрон був із роду так званих чорних центаврів. Він прибув із дуже далекої місцевості, яка лежала ген-ген на півдні. Його людська половина була кольору ебенового дерева, а волосся на голові і борода - білі й дрібно закуче­рявлені, натомість кінська частина тіла - смугаста, як у зе­бри. На ньому був химерний головний убір, сплетений з очерету, а на шиї, на ланцюжку, висів чималенький золо­тий амулет - дві блискучі гадюки, світла і темна, які вп’ялися одна одній у хвіст, витворюючи овал.

Бастіян, вражений, зупинився. Він закрив книжку, не забувши перед тим дбайливо закласти палець між сторінки, — і ще раз уважно розглянув оправу. Вони і тут, ці дві гадюки, які кусають одна одну за хвіст, творячи овал! Що ж означає цей дивний знак?

Натомість у Фантазії кожен знав, що значить цей меда­льйон: то був знак того, хто виконує доручення Дитинної

Царівни і вповноважений діяти від її імені - так, наче діє вона сама.

Подейкували, що медальйон Дитинної Царівни дає то­му, хто його носить, велику таємну силу, хоча ніхто і не знав достеменно, як саме він діє. Зате ім’я медальйона зна­ли всі: Аурин.

Та багато хто не наважувався вимовляти це ім’я, нази­ваючи знак Клейнодом* (* Використання німецької кальки (Kleinod) перекладачем відразу ви­кликає в уяві відзнаки, атрибути й символи військової та цивільної влади в Україні у 15-18 століттях, які тут зовсім ні до чого), або Знаком Всевладдя, або навіть просто Сяйвом.

Отже, і ця книжка теж має на собі знак Дитинної Царівни!

Залою прошелестів шепіт, пролунали вигуки зачуду­вання. Давно вже не бувало такого, щоби Дитинна Царівна ввіряла комусь Клейнод.

Кайрон кілька разів ударив копитом об підлогу, щоби всі замовкли, а коли сум’яття вляглося, проказав низьким голосом:

- Друзі, не дивуйтеся надміру, я носитиму Аурин лише дуже недовго. Я уповноважений його передати. Незабаром я вручу Сяйво достойнішому.

У залі запала лунка тиша.

- Я навіть не намагатимусь загладити крах наших зу­силь пишномовними словесами, - вів далі Кайрон. - Усі ми безпорадні перед хворобою Дитинної Царівни. Усім нам зрозуміло тільки те, що знищення Фантазії почалося одно­часно з цією хворобою. Але більше ми нічого не знаємо. Не знаємо навіть, чи взагалі існує таке мистецтво зцілення, яке могло би врятувати Дитинну Царівну. Та, ймовірно, - і я сподіваюся, що ніхто з вас не образиться, коли я відверто про це скажу, - ймовірно, що всі ми, тут присутні, просто не володіємо усіма знаннями, усією премудрістю. Ба біль­ше: моя остання надія - якраз на те, що десь у безмежному цісарстві Фантазія є істота, мудріша за нас, і що вона змог­ла би нам щось порадити, зуміла би нам допомогти. І хоч би в чому полягала можливість нашого порятунку, я певний одного: на пошуки цього порятунку повинен піти хтось, спроможний відкривати дороги в незнане, ступати нехо- дженими стежками, хтось, кого не змусить відступити жо­дна небезпека, який не пошкодує зусиль, долаючи переш­коди на своєму шляху, - словом, герой. Дитинна Царівна назвала мені навіть ім’я героя, якому вона ввіряє свою і нашу долю. Цей герой називається Атрею, а живе він у Мо­рі Трав, що за Срібногір’ям. Саме йому я повинен вручити Аурин, саме він отримає благословення, вирушаючи на Ве­ликі Пошуки. Ну ось, тепер ви знаєте все.

І з цими словами старий центавр вийшов із Тронної За­ли, поцокуючи копитами по мармуровій долівці.

Усі присутні спантеличено перезиралися.

- Як-як-як ім’я того героя? - запитав хтось.

- Атрею, щось таке, - відповів інший.

- Уперше чую! - рішуче промовив третій.

І всі чотириста дев’яносто дев’ять лікарів скрушно за­хитали головами.

Бежеві дзиґарі вибили десяту. Бастіян неабияк здивувався, як швидко минає час. На уроках кожна година переважно здавалася йому вічністю. Там, унизу, його однокласники мали зараз історію у пана Треня* (* адаптація прізвища Dröhn, хоча краще транслітерація з тлумаченням слова (нім. «гриміти»)) — худющого чоловіка, зазвичай у кепському гуморі. Він страшенно любив брати Бастіяна на глум перед іншими діть­ми, тому що хлопець ну просто ніяк не міг запам’ятати дати різних битв, а також роки народження і правління всяких історичних постатей.

Море Трав, розташоване за Срібногір’ям, було віддале­не від Вежі Зі Слонової Кості багатьма-багатьма днями по­дорожі. То була рівнинна прерія - широка, розлога і без­края, як море. Соковита трава тут сягала людського зросту, і коли раптом здіймався вітер, її поверхнею, наче поверх­нею океану, котилися хвилі - з голосним шумом, немов прибій.

Народ, який населяв ці місця, називався травинами або зеленошкірами. У них було довге чорне, з синюватим від­ливом, волосся, яке і чоловіки, і жінки носили заплетеним у коси, а шкіра оливково-зеленого кольору ледь-ледь відли­вала брунатним. їхнє життя було надзвичайно ощадливим, суворим і важким, а дітей своїх, і хлопчиків, і дівчаток, во­ни виховували хоробрими, великодушними, шляхетними і гордими, їм доводилося вчитися зносити спеку, холод і ве­ликі нестатки, а також бути сильними і мужніми. Це було необхідно, адже зеленошкіри були народом мисливців. Усе потрібне їм для життя вони або виготовляли з цупкої, воло­книстої трави прерій, або ж добували, полюючи на пурпу­рових буйволів, які незліченними стадами кочували Морем Трав.

Ці пурпурові буйволи були приблизно вдвічі більші від звичайних биків та корів, мали довге, із шовковистим по­лиском пурпурове хутро і велетенські роги - гострі й тверді, наче кинджали. Це були доволі мирні істоти, однак, зачув­ши небезпеку, або якщо на них