Читати книгу - "Заячий пастух"

їм: „Кидайте, люди добрі, 35 скособочені хати, злазьте з нетоплених печей, беріть старців і калік, не волочіться сироти попід чужими вікнами, а йдіть за мною. Поведу я вас туди, де нема голоду, де не буває холоду, там забудете, що таке лихо, біда й нещастя, і настане для вас свято на все життя."

Та крил у Василька нема, а є ноги, і ті ще молоді й побиті налигачем, здається, що по них лазять гарячі хрущі.

Але думка про теплі краї його вже не покидала, приваблива далечінь манила до себе своїм спокоєм, достатками, соняшною радістю, усім тим, чого йому

бажалось і чого він бажав іншим.

– Байдуже, що в мене крил нема, – визрівало в йоги збудженій голові рішення. – Можна пішки йти. Йтиму тиждень, другий, ітиму рік, а колись таки дійду. Може, й Федько погодиться, він же сам казав, що хоче туди дістатись. Лиска б узяли з собою. Гуртом веселіше. А якщо Федько не погодиться, то сам подамся. Мені однаково.

Василько уявив себе мандрівником, з торбиною за плечима, в руках ковінька, і прямує він на південь сонця, дорога перед ним рівна–рівна, а обабіч переливаються хліба, а в повітрі бринять пташині співи, і на душі йому легко й просторо, як у небі птахові.

Мрії притамовували біль, мрії заколисували Василька, і він, заспокоєний, увійшов у сон, як в інше, краще життя.

4. Дві дороги до теплих країв

Федько охоче погодився йти в теплі краї, і майбутні мандрівники обмірковували, що їм взяти в дорогу. А брати треба не так і багато. Звичайно, ніж, бо без ножа в дорозі, як без рук, та тикву на воду, та одне рядно на двох укриватися вночі, та Василько візьме свої міцні, на виріст, чоботи, та по сорочці покласти в торби, а хліба, хіба, один буханець Ото і все, щоб не тяжко нести. Харчів собі випросять у людей. Просити хоч і соромно, та то, мабуть, у своїх, а в незнайомих можна, Василько ж бо сирота і Федько нікого рідних у дорозі не матиме, а сиротам люди не відмовлять шматка хліба.

Але раніше, ніж вирушати, треба ще погомоніти з досвідченими людьми, дізнатися, якого напрямку триматись, ідучи до теплих країв, – сонце ж бо на одному місці не стоїть. Кращої поради їм ніхто не дасть, як дядько Кіндрат. Він у солдатах служив на Кавказі, відти забрали його воювати з японцями, і ті японці відстрелили йому ногу. Доводиться тепер бідакові шкутильгати на оббитій шкірою дерев'янці. Жив він у брата, доглядав хати й братову однорічну доньку.

Коли хлопці прийшли до дядька Кіндрата, він сидів серед двору під деревом і щось розповідав дівчинці, яка намагалася віддерти ляльці ногу.

– Добридень вам, – привітався Федько якомога поштивніше, а за ним і Василько.

– Здравія желаю! – по–солдатському чітко відрубав дядько.

– Ми до вас із проханням, – сміливо мовив Федько. – Ви скрізь бували і все бачили, то скажіть нам, чи далеко до японської землі, чи можна туди дійти пішки і які вони, ті японці?

Прижмурив одне око дядько, другим змірив хлопців, потім відсунув подалі свою дерев'янку й запросив їх сісти.

– Ні, туди ми не підемо, – рішуче відмовився Федько. – Пощо нам забиватись так далеко, як і тут коників та черв’яків скільки хочеш.

– У теплих краях – отам життя!– втрутився в розмову Василько. – Хліб там на деревах росте, у степах пасеться худоба нічия й зими не буває. Отуди б дістатися, дядьку Кіндрате, га?

– Еге ж, – погодився дядько Кіндрат. – До Кавказу ніби й не дуже далеко, а вже не те, що в нас. Тут на базарах волоські горіхи на фунти продають, а там у ліс заїзди і хоч віз набирай, дурно, без копійки. Або й вино. У місті за пляшку хочуть здерти півкарбованця, а на Кавказі ростуть винні ягоди, нарви собі в шапку, сядь під кущем, їж та співай, бо вже ситий і п'яний...

Дядько Кіндрат аж зітхнув. Йому не доводилось бути п'яним від тих винних ягід, не їв він і волоських горіхів, привезених возом, чи хоч принесених у кишенях. Але з касарень їхнього полку видно було височенні гори, і солдати один одного запевняли, що в тих горах усе є, що душа забажає: і горіхи, і ягоди винні, і золото, красуні–черкешенки, та дістатися можна туди хіба лише офіцерові, та й то не кожному.

– Це ж на Кавказі такого добра, – казав хлопцям дядько Кіндрат.– А що там за горами кавказькими, один Бог знає...

– Ми підемо в теплі краї! – впевнено заявив Федько, – Скажіть, дядьку, яка дорога нас доведе до теплих країв?

Солдат глянув на небо, простяг поперед себе руку й мовив: – Дорога до теплих країв проста, хлопці, як оця рука. Вийдете з Дєшевців і прямуйте на Полтаву, а звідти на Кременчук, далі на Єлисавет, а там нікуди не звертайте, поки не потрапите в Одес. Треба вам сказати, хлопці, що Одес стоїть на самому березі моря, і до того ж він великий. Як прийдете в Одес, то питайте, де ваша дорога. А їх там дві. Одна простягнулася над берегом моря – ліворуч, друга теж над берегом моря – праворуч. Якщо захочете йти ліворуч, то дійдете аж до турків, 38 персів та інших татар. А якщо повернете праворуч, то опинитесь у волохів, італійців та румунів. То все циганські люди. Вам до них діла нема. Хай будуть і татари, хай і цигани. Не займайте ви їх, не зачеплять і вони вас. Головне, тримайтеся берега, аж поки не обійдете моря. А як побачите, що обійшли, то знайте, що вже почався теплий край. Тоді ви залишите море позад себе й попрямуєте далі. Йдіть, поки сонце нависне над самісіньку голову. Ото вже скільки не шукайте, а теплішого краю не знайдете ніде.