Читати книгу - "Поза часом"

Останнє припущення менш вірогідне, бо вони не мають ані відповідного робочого одягу, ані особистих стосунків зі справжніми прибиральниками, тож, по-моєму, радше за все вони використовують невідомий звичайним пасажирам тунель, що з’єднує станцію «Онсе» з портом. До того ж, чому на станції «Хосе Марія Морено» в приміщенні, на дверях якого висить табличка «Вхід заборонено», повно паперових згортків та ще й стоїть дивний ящик, в якому можна щось переховувати? Очевидна хисткість цих дверей навіває найгірші підозри; хай там як, хоча це може видатися безглуздям, але мені здається, що вони живуть в один із наведених тут способів — у поїздах чи на станціях; у глибині душі я в це вірю з якихось естетичних міркувань, а може, так підказує мені здоровий глузд. Здається, немає переконливих слідів їхнього постійного пересування між станціями.

Я згадав естетичні міркування, але, можливо, вони радше прагматичні. Їхній план мусить бути надзвичайно простим, аби в будь-який момент свого підземного життя кожен із них міг діяти автоматично та безпомильно. Приміром, після тривалого терплячого стеження я впевнився, що кожен із них знає, що не може сідати більше одного разу в той самий вагон, щоб не привертати увагу; в той же час на кінцевій станції «Пласа де Майо» слід залишатися на своїх місцях, бо пасажиропотік такий, що на станції «Флорида» до вагонів увалюється юрба людей і всі намагаються сісти, щоб випередити тих, які чекають на кінцевій. На станції «Перша хунта» їм ідеться про інше: тут треба вийти, пройти кілька метрів і змішатися з пасажирами, які сідають у поїзд, що прямує в протилежному напрямку. В кожному разі в цій грі вони мають перевагу, бо більшість пасажирів долають відстань лише між певними станціями. А що повернуться вони до метро дуже нескоро — бо їдуть під землею якихось тридцять хвилин, а потім вісім годин проводять на роботі, — навряд чи вони впізнають когось із тих, хто залишався весь цей час під землею, та ще й постійно змінюючи вагони та маршрути. Виявити зміну маршрутів було непросто, робиться це доволі вигадливо й повністю вписується в чітку схему, покликану унеможливити ймовірне впізнання працівниками метрополітену або пасажирами, які знову сідають до їхнього вагону (таке трапляється в двохп’яти випадках, залежно від часу та пасажиропотоку). Тепер я, приміром, знаю, що дівчина, котра чекала того вечора на «Медрано», вийшла з попереднього поїзда й сіла до мого, а тоді — проїхавши зі мною до «Ріо-де-Жанейро» — знову вийшла, щоб сісти в наступний; як і всі вони, дівчина мала чіткі вказівки до кінця тижня.

Вони призвичаїлися спати сидячи, та й то щонайбільше чверть години. Навіть ми, хто користається лінією «А» лише час від часу, врешті-решт запам’ятовуємо маршрут на дотик: завдяки ледь помітним вигинам колії безпомильно розпізнаємо, чи рухаємося від «Конгресо» до «Саенс Пенья», чи прямуємо до «Лорії». Вони ж призвичаїлися настільки, що прокидаються в потрібну мить, щоб пересісти до іншого вагона чи поїзда. Вони сплять сповнені достоїнства — сидячи прямо й тільки ледь схиливши голову на груди. Двадцяти разів по чверть години їм досить, щоб відпочити, до того ж в їхньому розпорядженні ще ті три незбагненні для мене години, коли лінія «А» закрита. Коли зрозумів, що вони мають принаймні один поїзд — а це підтверджувало мою гіпотезу про тупик у години, коли метро не працює, — я сказав собі, що в їхніх життях з’явилася така цінність, як радість спілкування, особливо приємна, якщо їм вдається перебувати всім разом в одному поїзді. Швидка, але смачна спільна трапеза між станціями, безпробудний сон між двома кінцевими станціями, розмови в колі друзів, а може, й родичів. Однак я впевнився, що вони неухильно уникають збиратися в своєму поїзді (якщо він лише один, з огляду на те, що їхня кількість поступово зростає); вони чудово знають, що будь-яке впізнання може стати згубним і що краще запам’ятовуються три обличчя, побачені разом, ніж кожне з них окремо — принаймні про це свідчить досвід допитів.

У своєму поїзді їм вдається бачитися лише потайки, щоб одержати або передати новий розклад на тиждень, що його Перший серед них пише на аркушах із блокнота й щонеділі роздає керівникам груп; тоді ж вони отримують гроші на тижневе харчування, і якийсь таємний агент Першого (поза сумнівом, машиніст поїзда) вислуховує їхні побажання щодо одягу, повідомлень назовні та інформацію про стан здоров’я. Програма полягає в тому, щоб переходи з поїзда до поїзда та з вагона до вагона практично унеможливили зустрічі між ними, і їхні долі знову віддалилися б одні від одних до кінця тижня. Відтак — а все це я зрозумів після напружених роздумів, відчуваючи себе одним із них, страждаючи й радіючи разом із ними, — гадаю, вони щоразу чекають на неділю так само, як ми нагорі, сподіваючись на спочинок. Те, що Перший обрав саме цей день, не є даниною традиції, мене б таке здивувало; просто він знає, що по неділях у метро їздять інші пасажири, а отже, залишитися в поїзді невпізнаним набагато легше, ніж від понеділка до п’ятниці.

Обережно зібравши докупи стільки фрагментів мозаїки, я збагнув, як відбулися початкова фаза операції та захоплення поїзда. Найперші четверо, як засвідчують дані обліку, спустилися в метро у вівторок. Того вечора на пероні станції «Саенс Пенья» вони вивчали обличчя машиністів у вікнах поїздів, що проминали. За сигналом Першого вони сіли в поїзд. Мусили зачекати, поки вийдуть пасажири на «Пласа де Майо», і ще тринадцять зупинок, пильнуючи, аби не опинитися в одному вагоні з контролером. Найважче було дочекатися, коли вони залишаться у вагоні самі; тут стало у пригоді джентльменське розпорядження Транспортної корпорації Буенос-Айреса, згідно з яким перший вагон надається жінкам і дітям, тож містяни зазвичай зневажливо ігнорують цей вагон. Від станції «Перу» там їхали лише дві жінки, котрі теревенили про розпродаж у торговельному домі «Каса Ламота» («Карлота одягається лише там») і хлопчак, який зосереджено читав недоречне для нього «Червоне та чорне» (журнал, а не Стендаля). Контролер був десь посередині поїзда, коли Перший увійшов до вагона для жінок і тихенько постукав у двері кабіни машиніста. Той здивувався, але відчинив, нічого не підозрюючи, а поїзд тим часом уже наближався до «П’єдрас». Станції «Ліма», «Саенс Пенья» та «Конгресо» проминули без пригод. На «Паско» трохи затрималися з відправленням, але контролер був у іншому кінці поїзда й не