Читати книгу - "Скляна, олив'яна, дерев'яна"

стіні додалася ще одна люта, з величезними іклами голова вепра.

— У Довколишньому лісі трапляються чудовиська куди страшніші, — хвалькувато сказав король за вечерею. — Їм пощастило, що вони не зустріли мене.

— Сьогодні ми бачили кістяки під деревами, — почав псар. — Чимало охочих потрапити до замку й побачити принцесу.

— Треба викинути в ліс труп нашого гостя, — сказав король весело.

Янтарина помітила, що Альма постійно наповнює його келих вином.

— Він живий, — буркнув лікар.

— Але ж я наказав… — розгнівано почав король.

— Отрута не подіяла, і ви мусите зрозуміти чому, — огризнувся лікар. — Свою справу я знаю. В цьому замку проблеми з охороною.

— То он воно як, — проказав король. — Отже, сьогодні я міг не повернутися з полювання… Клятий хлопчисько, він устиг раніше від мене… Адже сонце вже зійшло на той час… Нічого. Завтра на світанку ми з ним покінчимо. Нагостри сокиру, — наказав король садівникові. — Альмо, іще вина!

Усю ніч Янтарина не спала.

«Отже, у чарівній книжці написано правду. Безсмертя — ось чому я не померла, впавши з башти. Ось чому королю не вдалося отруїти Бенжі. Я не дочка короля, не принцеса. Король тримає мене в замку лише тому, що я йому потрібна. А Чес — королівський син, але ніколи не стане королем, бо його батько ніколи не помре. Ніколи не помре — завдяки мені. Отже, через мене Чес не стане королем. От якби я щезла з замку… Тому Чес так багато й розповідав мені, як добре за Глухою стіною. Він хотів, щоб я пішла, щоб король помер. Чес думав тільки про себе. Чесові вигідно, щоб я пішла, — думала Янтарина. — Королю вигідно, щоб я залишалася. А що вигідно мені? Чого я хочу? Щоб мене хтось покохав. Нічого не вимагаючи, безкорисливо. В замку мене точно ніхто не любить. Отже, із замку треба йти».

Сонце ще не зійшло, коли хтось тихесенько відчинив ключем двері в спальню Янтарини і нахилився над сплячою принцесою, кличучи її на ім'я.

— Чесе? — Янтарина здригнулася з несподіванки. — Хто тебе сюди впустив?

— Ніхто, — сказав він. — Король прокинеться тільки надвечір: він випив три глечики вина, а мама намішала туди сонного зілля.

— Навіщо? — здивувалась Янтарина.

— А ти подумай, — сказав Чес. — Хто розповів мені про далекі країни й чарівну книжку? Мама. Усі ці роки король змушував її приховувати від мене правду. Тепер я знаю, хто я, і мама допоможе мені…

— Ти хочеш стати королем? — запитала Янтарина.

— Усі цього хочуть. — Чес кинув Янтарині її сукню. — Одягайся, ми йдемо.

— Куди?

— Потім поясню.

Вони прослизнули повз сплячого короля і вийшли з замку. На ґанку сидів чорний пес. Він нашорошився, але впізнав знайомі запахи і байдуже відвернувся.

— А правда, що є собаки, які радіють хазяїнові? — запитала Янтарина.

— Так, — сказав Чес. — Вони майже всі добрі, бігають за тобою, носять твій кошик, просять, щоб ти з ними погралася. Сумують без тебе. В замку раніше були звичайні пси. Але ці всіх порвали.

— А правда, що у собак, як у людей, бувають імена?

— Звичайно. Вигадаєш своєму псові ім’я, і він прибіжить, коли покличеш.

— Собаки такі розумні?

— Не знаю. — Чес озирнувся. — Хіба розумний собака стане, як цей, убивати не розбираючись усіх, чий запах йому незнайомий? Собаки легко запам'ятовують те, чого їх навчають люди, але не розрізняють добре й лихе. Ні, я вважаю, що собаки дурні. Мені більше до вподоби кицьки. Вони ніколи не стануть виконувати чужу волю. Вони роблять тільки те, що хочуть. Живуть, як хочуть вони самі, а не як хочуть інші.

Янтарина мовчки йшла за Чесом по росяній траві. Його слова, як це було майже завжди, змушували думати. Ким легше бути? Собакою, який слухняно виконує накази господаря і робить те, що потрібно не йому, а людині? Чи кицькою, яка сама вибирає свою дорогу?

— Я ніколи не бачила кицьки, — мовила Янтарина.

— Ти нічого ще не бачила, — сказав Чес. — Послухай, як тихо довкола. Передсвітанкові години найтемніші. У цей час помирає найбільше людей.

— Чому? — прошепотіла Янтарина, дослухаючись до тиші.

Цвіркуни не сюркотіли, замовкли нічні птахи, а денні ще не прокинулись. Вітер не гойдав віти дерев. Скоро все оживе: зариплять ворота, забряжчать відра біля криниці, замукають корови, задзвенять дзвіночки, загрюкають сокири. Але поки що замкові околиці спали в зачарованому тумані. Від прохолоди й вологого ранкового вітру Янтарина стала замерзати, і Чес обійняв її вперше.

— Ти пахнеш солодкими квітами, — сказав він. — Сьогодні день, коли справджуються мрії. У тебе є мрія?

— Є, — сказала Янтарина.

— Незабаром вона справдиться, — мовив Чес. — Хай там що ти загадала.

Повз отруйні лілії, олеандри і вовчі ягоди вони вийшли до зеленої садової хвіртки. Далі починався Довколишній ліс — із деревами-вбивцями, великою червоною полуницею, гіркуватим запахом болота, загубленими стежками і відьминою хижкою.

— Ми йдемо до лісу? — запитала Янтарина. — Поясни, що ти хочеш робити? Я нікуди не піду, доки не дізнаюся, що ти задумав.

— А коли довідаєшся, підеш? — спитав Чес.

— Піду, якщо вважатиму за потрібне.

— От як заговорила тепер колишня принцеса, — усміхнувся він. — Нарешті ти хоч трохи стала цікавитися своїм життям. Гаразд, слухай. Я нічого від тебе не приховую. Доки король спить, я відведу тебе якнайдалі. Без твоїх чарів він протягне заледве два дні. Коли трон спорожніє, ми повернемося. З книжкою я легко доведу свої права і стану королем. А ти — моєю королевою.