Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

в її «модернізованому» внаслідок еволюції вигляді є її короткостроковість, адже вона містить лише близько півдюжини сеансів, розділених між собою тижневими інтервалами, і ці сеанси охоплюють той приблизний період, упродовж якого триває стадія гострої кризи, — шість тижнів.

Коли індивід раптово опиняється в стані гострої кризи, його зазвичай охоплює відчуття, що все в житті пішло не так. І оскільки людина фактично залишається паралізованою, то добитися прогресу, долаючи за один раз якусь проблему, буває важко. Тому безпосередньою метою лікаря під час першого сеансу — або першого кроку, якщо хтось намагається вибратись із усвідомленої кризи самотужки чи за допомогою друзів, — є подолання паралічу із застосуванням так званого «спорудження огорожі». Цей термін означає визначення тих конкретних речей, які дійсно «пішли не так» під час кризи, щоб потім можна було сказати: «Отут, в межах цієї „огорожі“, містяться конкретні проблеми мого життя, а поза її межами — все нормально, все гаразд». Часто людина, яка перебуває у кризовому стані, відчуває полегшення, щойно починає формулювати проблему і вибудовувати довкола неї «огорожу». Таким чином, клієнт розпочинає процес реально можливої «вибіркової зміни», а не залишається у стані паралічу, стикнувшись із необхідністю тотальних змін, які в дійсності виявляться неможливими.

Окрім вирішення проблеми «спорудження огорожі», що зазвичай відбувається під час першого сеансу, іноді клієнтові пропонують дати відповідь на запитання «Чому саме зараз?» Чому саме сьогодні ви вирішили звернутися по допомогу в психіатричний центр, і чому відчуття кризи з'явилося у вас саме тепер, а не раніше (а могло й не з'явитися взагалі)? В тому випадку, коли криза виникає внаслідок якогось одного раптового потрясіння, наприклад, згадуваної пожежі в «Кокосовому гаю», це запитання ставити не треба, оскільки очевидною відповіддю на нього є саме потрясіння. Але відповідь не буде очевидною, якщо йдеться про кризу, яка наростає повільно, аж поки не вибухне, або кризу розвитку, пов'язану із тривалою фазою життя, скажімо, з підлітковим або середнім віком.

Типовий приклад: якась жінка приходить до кризового центру через те, що її чоловік завів роман із іншою. Але згодом з'ясовується, що вона знає про цей роман уже досить давно. Чому ж вона звернулася по допомогу саме зараз, а не місяць чи рік тому? Безпосереднім поштовхом могло стати якесь одне-єдине промовлене речення, якась деталь того роману, яка, за словами клієнтки, виявилася «останньою краплиною», або ж та чи інша начебто тривіальна подія, що нагадала жінці про певний значущий момент в її минулому. Часто пацієнт не в змозі дати зв'язну відповідь на запитання «Чому саме зараз?» Але коли така відповідь з'являється, вона може виявитися корисною для пацієнта чи терапевта, або ж для їх обох, у плані правильного розуміння кризи. У випадку моєї професійної кризи 1959 року, яка наростала впродовж шести місяців, причиною, з якої саме перший тиждень серпня того року став переломним моментом, був приїзд моїх батьків і відтак практична потреба поговорити з ними, щоб порадитись, чи варто мені повертатися наступного тижня до Кембриджської психологічної лабораторії на другий рік навчання.

Зрозуміло, що короткострокова кризова терапія — не єдиний спосіб подолання особистісної кризи. Я розповідаю про неї не для того, щоб провести якісь паралелі між обмеженим у часі курсом із шести сеансів кризової терапії та курсом подолання загальнонаціональної кризи. Останню не подолати за шість загальнонаціональних сеансів упродовж невеликого відрізку часу. Я загострюю увагу на короткостроковій кризовій терапії тому, що терапевти, практикуючи цей метод, накопичили чимало досвіду й ділилися своїми спостереженнями один з одним. Багато часу вони проводять у дискусіях і видають книги про чинники, що впливають на результат кризової терапії. Про ці дискусії я багато чув від своєї дружини Марі майже кожного тижня того року, коли вона проходила підготовку в центрі кризової терапії. Інформація про ці дискусії була для мене корисною, бо привертала увагу до обставин, вартих дослідження як можливих чинників впливу на результати загальнонаціональних криз.

-

Кризові терапевти визначили щонайменше дюжину чинників, наявність яких може свідчити на користь того, що індивід успішно впорається з подоланням особистісної кризи (табл. 1.1). Розгляньмо ці чинники, починаючи із трьох-чотирьох, які є однозначно критичними до початку курсу лікування або на його початковій стадії.

1. Усвідомлення індивідом свого кризового стану. Це — той чинник, який підштовхує людину до кризової терапії. Без такого усвідомлення ніхто навіть не прийде до кризової клініки й не почне (якщо вирішить не звертатися до клініки) долати сформовану кризу самотужки. Допоки людина не визнає: «Так, у мене дійсно є проблема» (а таке визнання може зайняти багато часу), у подоланні кризи жодного прогресу бути не може. Моя професійна криза 1959 року почалася з того, що після дванадцяти років безперервних успіхів у середній школі я визнав: лабораторний науковець із мене ніякий.

2. Готовність взяти на себе особисту відповідальність. Просто визнати: «У мене виникла проблема» — недостатньо. Бо далі відразу ж можна почути таке продовження: «Але в моїй проблемі винні інші люди. Саме вони або якість сторонні сили заважають мені жити». Така жалість до себе, а також схильність зображувати з себе жертву є найбільш поширеними виправданнями того, що люди не хочуть займатися розв'язанням особистісних проблем. Тож після того, як людина визнала наявність проблеми, виникає необхідність здійснити другий нелегкий крок: взяти на себе відповідальність за її подолання. «Так, існують інші люди та сторонні сили, але вони — це не я. Я не можу змінити інших людей. Я — єдина особа, чиї вчинки можу контролювати повною мірою. Якщо мені хочеться, щоб інші люди та сторонні сили змінилися, то я маю взяти на себе відповідальність і що-небудь для цього зробити, змінивши власну поведінку та власні реакції. Якщо ж я сам не робитиму нічого, то оті інші люди просто так не зміняться».

3. «Спорудження огорожі». Якщо людина визнала наявність кризи, взяла на себе відповідальність, готова зробити хоч щось для її подолання й нарешті прийшла до кризового терапевтичного центру, то на першому лікувальному сеансі можна буде зосередитися на «спорудженні огорожі», тобто ідентифікації та окресленні проблеми, яку належить вирішити. Якщо людина, що потрапила у кризову ситуацію, не здатна впоратися з цим самотужки, вона починає вважати себе нікчемою і почувається паралізованою. Відповідно виникає таке основоположне запитання: що в індивіді є такого, що функціонує добре і змін не потребує, таке, на що можна буде покластися? І що можна й потрібно відкинути та замінити новими підходами? Далі ми переконаємося, що