Читати книгу - "Вогонь до вогню"

відказав колишній десятський. — А ще при ньому знайшли ось що… — і він показав гаманця з Коцюбиним скарбом.

— Це твоє срібло? — запитав Мамай.

— Так, — відказав Коцюба, але одразу ж поправився. — Було моїм. А тепер, повелителю, прошу взяти його до своєї казни на потреби непереможного ординського війська.

Якусь мить Мамай вагався. Зрештою змахнув рукою і сказав:

— Ні, добро це належить тобі і лише тобі. Вважай це подякою за те, що ти зробив для… — Мамай на мить завагався, — Орди. А з цим, — він показав на Сабіра, — вчиніть, як і з тими.

— О, повелителю! — скрикнув Сабір і мішком звалився з коня. — Змилуйся! Не з своєї волі я пішов на таке!

— Ви чули? — повернувся Мамай до нукерів.

— Стривай, повелителю, — втрутився Коцюба. — Прошу, не карай його на горло. Я не хотів би, аби заради мене, уруса, пролилася бодай крапля ординської крові.

Мамай деякий час мовчав, задумливо вдивляючись у далечінь. Врешті повернувся до Коцюби і сказав:

— Правильно мислиш, Кочубо. Татарська кров є кров свята. Та є інший закон, згідно з яким той, хто підняв руку на мого батира, лишається голови. Проте, — Мамай підніс догори свого товстого пальця, — начальник на те й начальник, що він не лише віддає накази, а й радиться зі своїми найкращими богатурами. То як бути з цим, — він вказав на Сабіра, — зітнути йому дурну голову чи хай ще трохи поживе? Що скажете, друзі?

— Хай живе, — невлад відповіли нукери Мамая. — Хай живе.

— Чуєш? — тицьнув Мамай ногою Сабіра під бік. — Дякуй моїм богатурам, які мають не лише мужнє, а й добре серце. Але дивись — вдруге такого не буде.

— Твій раб, — задихаючись, цілував Сабір сап’янці Мамая. — До віку, до скону.

«Треба було б і мені так, — подумав Коцюба. — Ет, жаль, мати з батьком не навчили…»

Біля Чорного байраку

Над стрімким правим берегом Дніпра різноголосо калатали невидимі била. Дзвін той літав над крутосхилами, байраками та яругами, переливався на лівий берег і стривоженою луною бився в тамтешніх мочарах і безлюдних пущах. На цей поклик до Чорного байраку поспішали пішки чи на конях, навпростець чи дорогами десятки, сотні людей з обличчями, посіченими вітрами, морозами та спекою. Здебільшого їхня одіж нагадувала лахміття, проте були й такі, що хизувалися в сап’янцях або шовкових татарських халатах, знятих чи не з плеча якогось поважного аги.

— Що воно таке? — запитував піший кінного, вигулькнувши з-за кущів на дорогу. — Якому там дідькові не сидиться?

А з довколишніх сіл — Мошнів, Черкас, Дубівки, Липового та інших — на поклик дзвонів поспішав дещо інший люд: кремезний, розважливий, із зашкарублими від праці руками. Одіж на них була простіша — чисті полотняні вишиванки та сині широкі шаровари. Проста одіж, але охайна, видно, що по ній не раз проходилися жіночі руки з праником та рублем.

А Дніпро був покритий численними рухомими цятками: то на поклик дзвонів поспішав люд з Коробівки, Крутьок і навіть із самого Переяслава. Ці не питалися, навіщо дзвонять била. Вони знали, в чому річ.

Збиралася міць і покидьки Русі.

З давніх-давен київські князі та можновладці дозволяли селитися на південь від норовливої річки Росі всім кочівникам, хто визнавав княжу зверхність і зобов’язувався служити Русі списом та шаблею. Заносило їх сюди з-за Волги та Дону, з країв тмутараканських — поодинці й цілими родинами, а то й племенами. В їхні звичаї та віру руські воєводи та старости без потреби не втручалися. Досить було того, що в разі небезпеки нові поселенці разом з руссю ставали на ворога. А в перервах між ратними звитягами все йшло, як тому й належало. Вчорашні кочівники продовжували випасати свої отари й табуни, родичалися з русичами, приймали їхні імена та риси — і вже майже нічим не відрізнялися від тих, чиї діди-прадіди мешкали тут з прадавніх часів.

Проте селилися в цих місцях не лише кочівники, а й ті з русичів, кому вже не вистачало місця в селах і містах. Прибивалися сюди ображені долею та старостами, приходили і відчайдухи, за котрими плакав зашморг чи то в татарському аулі, чи в прип’ятському селі. І не заведено тут було розпитувати, звідкіля ти прийшов і чому саме.

Часом хтось із них щезав — поодинці чи цілими ватагами. Одні — назавжди, інші — на рік-два або лише на літо. Ці ловили рибу в Дніпрових заплавах, збирали щедрі меди в дикому полі, полювали на звірину чи подібних до себе. Поверталися або з повними капшуками, або ще біднішими, аніж були до цього. А ті, кому неприкаяне бродницьке життя було не до вподоби чи в капшуках яких висвистував вітер, наймалися за юшку, одіж та стріху над головою до тих, хто це вже мав.

Отак і з’явився невідомо звідки цілий народ, — як перекотиполе, пригнане вітрами. Татарські баші, мурзи, а то й хани, обпікшись на ньому раз-другий, робили вигляд, що черкаських сіл не існує. Ще б пак — здерти з цих поселян нічого не здереш, зате шаблею чи довбнею кожен з них володіє так, що й не знаєш, з якого боку до нього підступитися. Тож найкращий вихід — обходити таких десятою дорогою.

Називали цей люд всяк по-своєму. Татари — козаками, місцеві — уходниками, бродниками, а то й розбишаками. Втім, намагалися їх терпіти, бо саме завдяки їхній присутності тут рідко з’являлися хижі баксаки та ненажерливі тіуни. Бродники теж намагалися місцеве населення без