Читати книгу - "Чому дзвенять цикади"

після вступу; накинула оком і на хлопців… Але ні, вона варта більшого! Це ж Москва! Можна познайомитися або з лауреатом чого-небудь, або з режисером будь-якої кіностудії, або… Вона не буде поспішати.

І тут гримнув грім. Ляля не пройшла навіть першого туру іспитів, мета якого — залишити претендентів з відповідними фізичними даними.

На невеличкій сцені учбового театру абітурієнти складали творчий іспит з класичного танцю. Ляля встигла зробити тільки кілька балетних па, як одна жінка з членів комісію гучно поляскала в долоні: все, зупинись!

— Скажіть-но, молодичко, який у Вас розмір бюстгальтеру?

— Третій, — ледь чутно зніяковіло відповіла Ляля.

Так-так. Третій-то третій, але він ледь тримався на маківках грудей, а решту розкішного жіночого тіла було безжально розплющено під трико.

Ляля, як бачила себе в дзеркало, відмовлялась зізнатися навіть собі, що з пластичного рухливого підлітка вона перетворилася на вродливу пишну жінку. І цим невиправно зачинила собі шлях до великого балету, що прискіпливо добирає собі вироблених на один кшталт дівчат: струнких, довгоногих і пласких. Жінка байдуже сказала: «Наступна». А Ляля все ніяк не могла усвідомити, що це все. Кінець.

Наче уві сні, вона спустилася сходинками на вулицю. Зупинилася.

Крізь уламки надій вигулькувала болюча проблема: що ж тепер казати подругам?! І тут шок від поразки вийшов назовні рясними сльозами.

— Скажи-но, хто насмілився образити таку красуню? Я викличу його на дуель!

Лялі від несподіванки сльози враз висохли. Вона підвела здивований погляд на джерело таких незвичних для її вух лестощів і побачила… його!

Такого вродливого хлопця вона ще в житті не бачила! Яскраво-жовта «водолазка» підкреслювала геть не худорляву статуру. Штани були як не імпортні, то щонайменше з Прибалтики. Каштанове хвилясте волосся не обскубане звичним бобриком, а більш довге, як у затаврованих на віки вічні в Радянському Союзі бітлів[15]. Пухкі губи привертали увагу, щоб вони там не казали. І величезні блакитні очі, що саме зараз дивилися на Лялю.

Кількох секунд Лялі вистачило, аби оговтатися і навіть вдатися до кокетування.

— А якщо це жінка, яка ж тут дуель? — поспитала вона у красунчика.

— О, я навіть не питаю, чим вона Вас образила! Але чи не була вона стара і потворна? Так то звичайнісінькі заздрощі!

Ляля згадала жінку, що миттю знищила її мрію: так, вона безперечно була не молода. А от чи потворна… Мабуть, ні. Але так приємно було вважати, що було саме так! Її, незаперечний талант і неземну красуню, було усунуто, аби вона не затьмарила стару каргу. І власному самолюбству не так дошкульно.

А молодик провадив далі.

— Я в цьому гадючнику вже шостий рік — вчусь на режисера в ДІТМ[16]. Звик нічому й не дивуватися.

Ляля і так вже була зачарована своїм співрозмовником, а тут ще й почула, що він має відношення до мистецтва. І відразу ж подумки розташувала його десь серед небосяжних.

— А Ви абітурієнтка? З якої республіки?

Ляля не хотіла виправляти співрозмовника, що вона вже, власне, і не абітурієнтка, тож вона відповіла тільки на друге запитання:

— Я з України, з Миколаєва.

— О, так! Тільки на Україні виростають такі розкішні красуні! До речі, саме зараз я підшукую акторку на роль Клеопатри для моєї дипломної роботи. — В оксамитовому голосі почали бриніти ділові нотки. — Задля цього й біля училища чатую, раптом стріну відповідну дівчину… Може, вже будемо на «ти»? Як тебе звуть?

У Лялі серце млосно закалатало від передчуття пропозиції, що має прозвучати. Дещо квапливо відповіла:

— Ляля. Мене звуть Ляля.

— А, звісно, Ляля, — пробурмотів хлопець до себе, — як же інакше? А ти не бажаєш спробувати свої сили на головну роль? Всі інші дівчата і нігтя твого не варті!

— Як його «спробувати»?… А раптом не зможу? Я ж не акторка! — пробурмотіла Ляля непевно. А душа раділа: звісно, вона зможе! Вже цього шансу вона з рук не випустить!

Наївна мрія провінціальної дівчинки одразу зануритися в богемне середовище не була така вже нездійсненна. В ті часи, за відсутності єдиного інформаційного простору, який сьогодні значно прискорює пошук виконавців на будь-які творчі проекти, дійсно був шанс випадково отримати роль. В пошуках потрібного типажу для свого героя режисер того часу мав немало потоптати долівку як в учбових класах театральних учбових закладів, так і в школах, спортивних секціях, а то й просто на вулиці.

Чи були щасливчиками обрані, чи ні — це ще питання. Акторське щастя — нестійка сполука. Чи мало є прикладів, як після вдалого дебюту неофіт спочатку підпадав під шквал обожнювання, до якого був не готовий, а трохи згодом його огортало повне забуття як з боку режисерів, так і шанувальників. Добре, як такому виконавцеві не забракне сил знайти себе в іншій професії. А як навіть складеться кар’єра актора, то його життя, а ще більше — життя акторки дуже залежне від цілої низки факторів. І самий нешкідливий, але й найбільш руйнівний для кар’єри привід звучав цілком безневинно: ваш типаж є ворожим соціалістичному реалізму.

Дивом дивуєшся, як це Любов Орлова[17], що її походження сягає дворянським корінням до графа Орлова, фаворита Катерини Другої, не тільки уникла таборів і страти, а й була улюбленою акторкою керманича! Яку надлюдську відповідальність мала відчувати акторка, що її свинарки, пастушки, доярки, реалістично і привабливо відтворені в радянському кіно й були запорукою виживання батьків з жахливим родоводом, сестри з дітьми, коханого чоловіка! Вона змогла прожити все життя і не впасти в неласку можновладців.

А скільки талановитих акторок закінчили