Читати книгу - "Марсіянин"

доки бак спустіє.

Оксигенатор самостійно перетворить його на кисень.

Потім я вивільню гідразин, ДУЖЕ ПОВІЛЬНО,над іридієвим каталізатором, щоб перетворити його у N2 і Н2. Я направлю гідроген у обмежений простір і підпалю його.

Як бачите, цей план створює для мене багато можливостей померти від вибуху.

Гідразин - це справжня смерть. Якщо я зроблю хоч одну помилку, то не буде більше нічого окрім “Кратеру пам’яті Марка Уотні”, у якому колись стояв Габ.

Припустімо, що я таки не помилюсь із гідразином. Тоді ще лишаєься справа спалення гідрогену. Я збираюсь учинити вонище. У Габі. Навмисно.

Якщо спитаєте будь якого інженера із НАСА, яка найгірша ситуація для Габу, він відповість “вогонь”. Якщо спитаєте, що тоді трапиться, він відповість “смерть від пожежі”.

Та якщо усе вдасться, я робитиму воду безперервно без потреби зберігати гідроген і кисень. Вона потраплятиме у атмосферу як волога, але відновлювач води виокремлюватиме її.

Мені навіть не знадобиться точно змішувати вихід із гідразину з СО2 із паливної фабрики.

У Габі багато кисню, і його багато у запасі. Потрібно лише не зробити так багато води, що у мене не лишиться кисню.

Я під’єднав паливну фабрику МЗЧ до електрики Габу. На щастя, у них був однаковий вольтаж. Вона нині буркотить ззовні, збираючи СО2 для мене.

На обід половинна порція. Все, що я сьогодні зробив - це придумав план власного убивства, і це не потребувало багато енергії.

Ввечері збираюсь додивитись “Троє - це компанія”. Чесно кажучи. мені більше до вподоби містер Фьорлі аніж Роупер.

Журнал: Сол 33

Може статись, що це мій останній запис.

З 6-го Сола я знав, що імовірність померти тут у мене велика. Та я чекав. що це станеться, коли я з’їм усі харчі. Не думав, що це станеться так швидко.

Я зараз підпалю гідразин.

Для нашої місії очікувалось, що доведеться ремонтувати що завгодно, тому у мене повно інструментів. Навіть у скафандрі я зміг підковирнути ляди для доступу на МПЧ і витягти звідти гідразинові баки. Я поклав їх у затінку від ровера, щоб вони не перегрілись. Ще є затінок і прохолода біля Габу, але до біса це! Якщо вони зібрались вибухнути, то хай підривають ровер, а не мою домівку.

Відтак я видряпав реакційну скриню. Довелось помучатись, і я розламав цю кляту річ навпіл, та все одно витяг. На щастя, мені не треба якісна паливна реакція. Насправді, я справді, дуже-дуже не хочу якісної паливної реакції.

Я заніс увесь гідразин і реакційну скриню всередину. Було подумав, що краще заносити баки по одному для зменшення ризику. Але приблизний розрахунок підказав мені. що навіть одного баку вистачить для підриву усього Габу. То чого ж не занести їх усі?

Баки мають ручні випускні клапани. Я не на 100% впевнений для чого вони. Бо ми точно не планували коли-небудь використовувати їх. Гадаю, вони там для того, щоб спускати тиск під час багатьох перевірок, які робились протягом виробництва і перед заправкою. Яка б не була причина, у мене є клапани для моєї справи. Все що їм треба - це ключ.

Я зняв з відновлювача води додатковий шланг. З допомогою шматка, вирваного з однострою (пробач мені, Джогансен), я під’єднав шланг до клапану. Гідразин - це рідина, тому мені просто треба направити його у реакційну скриню (більш варту назви “реакційний кубок” нині).

Тим часом паливна фабрика МЗЧ продовжує працювати. Я уже приніс один бак з СО2, вивільнив з нього газ і повернув заповнюватись знову.

Більше виправдань не лишилось. Час братись до створення води.

Якщо знайдете обвуглені рештки Габу, значить я десь помилився. Копіюю цей журнал у обидва ровери щоб було певніше, що він збережеться.

Я вас попередив.

Журнал: Сол 33 (2)

Що ж, я не помер.

Спочатку я надяг підкладку з мого скафандру для ПЧД. Не сам громіздкий скафандр, а лише одяг, який я одягаю під нього, разом з рукавичками і пінетками. Потім надів кисневу маску з медичного набору і захисні окуляри з хімічного набору Фоґеля. Майже все моє тіло було захищене, і я дихав консервованим повітрям.

Чому? Бо гідразин ДУЖЕ отруйний. Якщо я вдихну його забагато, то матиму великі проблеми з легенями.

Якщо він потрапить мені на шкіру, то матиму хімічні опіки решту свого життя. Я не хотів зайвого ризику.

Я крутнув клапан до появи цівки гідразину. Дав одній краплині впасти у іридієвий кубок.

Вона буденно зашкварчала і зникла.

Агов, саме цього я і хотів. Я щойно вивільнив гідроген і азот. Слава!

Річ, якої у мене удосталь, це торбинки. Вони не дуже відрізняються від кухонних сміттєвих торбинок, хоча я впевнений, що НАСА заплатило за них 50 000 дол., бо це ж НАСА.

Окрім того, щоб біти нашим капітаном, Ллюїс була ще й геологом. Вона мала збирати камінці і зразки ґрунту звідусіль по ділянці операції (радіусом 10 км). Обмеження по вазі вказувало як багато насправді вона могла забрати з собою, тому вона мала спочатку назбирати, а потів відсортувати найцікавіші 50 кг для доправки додому. Торбинки потрібні для зберігання і позначування зразків. Деякі