Читати книгу - "Марсіянин"

атмосфери Марса? Перший крок був зібрати СО2 і тримати його у ємності високого тиску. Якщо я під’єднаю її до енергосистеми Габу, то отримуватиму півлітра рідкого СО2 на годину, безконечно. Через 5 днів я матиму 125 л СО2, що дасть мені 125 л О2 після пропускання через оксигенатор.

Цього достатньо, щоб зробити 250 л води. Отже у мене є план для кисню.

З гідрогеном буде трохи складніше.

Я розглянув спустошення гідрогенових паливних елементів, але мені потрібні ці батареї щоб мати електрику вночі. Якщо їх у мене не буде, я мерзнутиму. Мені це можна пережити, але рослин це уб’є. До того ж кожен паливний елемент має не багато Н2. Не варто втрачати таку корисну річ заради маленької користі. Єдине, з чим у мене немає проблем, це електрика. Не хочу цього позбуватись.

Тому я піду іншим шляхом.

Я часто говорю про МЗЧ. Та зараз я хочу поговорити про МПЧ.

Протягом найжахливіших 23 хвилин мого життя четверо моїх друзів по команді і я намагались не обісратись, поки Мартінез скеровував МПЧ до поверхні. Ми почувались як барабані сушарки.

Спочатку ми відділились від Гермесу і зменшили нашу орбітальну швидкість щоб падати правильно. Усе було спокійно, доки ми не врізались у атмосферу. Якщо ви думаєте, що турбулентність жорстка у реактивному лайнері, який летить на швидкості 720 км/год, то просто уявіть собі якою вона буде на 28 000 км/год.

Автоматично були викинуті кілька багатоступеневих наборів парашутів для сповільнення нашого спуску, потім Мартінез вручну скеровував нас до поверхні, використовуючи рушії для уповільнення спуску і контрою наших бічних коливань. Він навчався цьому роками і зробив свою справу особливо добре. Він перевершив усі можливі очікування щодо посадки, доправивши нас усього за 9 метрів від цілі. Цей хлопець просто чарівник у посадках.

Дякую, Мартінезе! Можливо ти врятував моє життя.

Не тому що, посадка була точною, а тому що він зберіг так багато палива. Сотні літрів невикористаного гадразину. Кожна молекула гідразину має чотири атоми гідрогено. То ж кожен літр гідразину має у собі достатньо гідрогену для ДВОХ літрів води.

Я зробив маленьку ПЧД сьогодні для перевірки. МПЧ має залишок соку у 292 л. Достатньо для виробництва майже 600 л води! Набагато більше. ніж мені треба.

Є лише одна пастка: вивільнити гідроген із гідразину - це… ну… зробити як у ракеті. Це дуже, дуже гаряче. І небезпечно. Якщо робити це у кисневій атмосфері, спека і вивільнений гідроген призведуть до вибуху. Після буде багато Н2О, але я буду занадто мертвим, щоб радіти цьому.

У своїй суті гідразин дуже простий. Німці використовували його ще у другу світову війну для реактивних літаків (і іноді підривали себе ним).

Все що треба робити, це пропустити його через каталізатор (котрий я можу витягнути із двигуна МПЧ), і той перетворить його у азот і гідроген. Не мучатиму вас хімією, лише скажу, що 5 молекул гідразину стають 5 молекулами N2 і 10 молекулами чудового Н2. Протягом процесу, як проміжний результат, утворюється аміак. Хімія, ці ненадійна шльондра, завжди утворює деяку кількість аміаку, який не реагує з гідразином, і він так і лишається аміаком. Вам подобається запах аміаку? Думаю, він буде найсильнішим у моєму пекельному оточенні, яке увесь час погіршується.

Хімія на моєму боці. Питання лише як я проведу цю реакцію повільно, і як я зберу гідроген? Відповідь: я не знаю.

Гадаю, я щось вигадаю. Або помру.

Хай там як, та мене більше турбує інше: я просто не розумію навіщо замінили Кріссі на Сінді. “Троє - це компанія” напевно вже ніколи не буде таким, як колись, після цього провалу. Час покаже.

Розділ 4
Журнал: Сол 32

Отже у мене виникла купа проблем щодо мого плану для отримання води.

Ідея - створити 600 л води (обмеження гідрогеном, який можу отримати із гідразину). Це значить, що мені знадобиться 300 л рідкого О2.

Створити О2 я можу досить легко. Знадобиться 20 годин для паливної фабрики МЗЧ, щоб заповнити її 10-тилітровий бак СО2. Оксигенатор перетворить його у О2, відтак регулятор атмосфери побачить, що вміст О2 у Габі високий, і забере його з повітря у головний О2 бак. Коли він наповниться, я перекачуватиму О2 у баки роверів і навіть баки скафандрів, якщо буде треба.

Але це не швидка справа. При 1/2 л СО2 на годину знадобиться 25 днів щоб створити потрібну мені кількість кисню. Для мене це задовго.

А ще є проблема зі зберіганням гідрогену. Повітряні баки Габу, роверів і усіх скафандрів разом дають рівно 374 л ємності. Щоб зібрати усі потрібні матеріали для води мені треба 900 л.

Я розглянув можливість використання роверів як баків. Це був би достатній об’єм, але вони не розраховані на утримування такого високого тиску. Вони можуть утримувати (ви ж уже здогадались) одну атмосферу. А мені потрібні посудини щоб витримувати у 50 разів вищий тиск. То ж ровери просто вибухнуть.

Найкращий спосіб зберігати компоненти води - це перетворити їх на воду. Саме це я і маю зробити.

Думка проста, але втілення буде неймовірно небезпечним.

Кожні 20 годин я отримуватиму 10 л СО2 завдяки паливній фабриці МЗЧ. Потім випускатиму його у Габ за допомогою високотехнологічної методики: зняти бак з посадкових стійок МЗЧ, принести його у Габ, відчинити клапан і чекати,