Читати книгу - "Завіт Марії"

краще, коли він змінить свою зовнішність, щоб його не впізнали. Ні з ким не розмовляйте, не зупиняйтесь, і нехай він не виходить із дому кілька місяців, а краще — кілька років. Це — єдина ваша надія.

Марк підвівся і підійшов до невеликої компанії за іншим столом, а потім зник. Я сиділа одна, тепер знаючи, що людина біля дверей за мною стежить. Мені він здався дуже молодим і сумирним, майже цнотливим, з ріденькою борідкою, що ледь почала пробиватися на худих вилицях і слабкому підборідді. З його вигляду не можна було припустити, що він здатен хоч комусь нашкодити. Виказували хіба що очі: він зупиняв погляд на людях і предметах, намагаючись не пропустити найменшої дрібниці й усе запам’ятати, а потім переводив погляд далі. Але його погляд не був людським, на його обличчі не відбивалося ніяких думок, навіть байдужості, воно було відстороненим і тупим. На секунду наші очі зустрілись, але я зразу відвернулась і якийсь час дивилася тільки на Лазаря.

Лазар, без сумніву, вмирав. Він повернувся в цей світ тільки для того, щоб сказати йому останнє «прощавай». Він нікого не впізнавав, насилу міг піднести до рота склянку води чи проковтнути маленький шматочок хліба, розмоченого сестрами. Здавалося, він тривко вкорінився в іншому світі й дивився на сестер, як на незнайомців на ринку чи на вулиці. Він поринув у безмежну самоту, ніби, провівши чотири дні в могилі і воскреснувши, він пізнав щось таке, що позбавило його спокою, відчув, побачив чи почув щось таке, що наповнило його винятковим болем, що неймовірно його налякало. Він не міг розповісти про те, що знає: можливо, для цього просто не було слів. Якими словами можна таке описати? Я дивилася на нього і розуміла, що це, чим би воно не було, ошелешило його, що отримане ним знання, все, що він побачив чи почув, запало йому глибоко в душу, увійшло у його кров і плоть.

А потім насунув натовп — такий я бачила тільки раз, під час голоду, коли зрідка привозили хліб, і його завжди не вистачало, і люди намагалися продратися крізь натовп, а натовп усе насувався суцільною масою. Я вже зрозуміла, що народ, який зібрався на вулиці, прийшов зовсім не на весілля. Я знала, задля кого вони тут, і коли він з’явився, то налякав мене більше, ніж Маркові перестороги.

Мій син був одягнений у коштовні шати і тримався так, наче носив їх по праву. Його туніка була з невиданої тканини синього, майже пурпурового кольору, котрого я ніколи не бачила на чоловіках. Здавалось, він став трохи вищим, але так тільки здавалось через ставлення до нього оточуючих, його послідовників, тих, що прийшли з ним. Ніхто поряд не мав такого одягу, ніхто так не сяяв. Йому знадобився якийсь час, щоб підійти до мене, хоча він ні з ким не говорив і ні разу не зупинився.

Коли я підвелася, щоб його обійняти, він здався мені чужим і дивно урочистим і величним, і я зрозуміла, що говорити треба зараз, дуже тихо, доки не підійшли інші. Я притисла його до грудей.

— Ти — в небезпеці, — прошепотіла я, — за тобою стежать. Коли я вийду з-за столу, трохи зачекай, а потім іди за мною. Нікому нічого не кажи. Нам треба йти, забиратися звідси якомога швидше. Коли з’являться наречені, я вийду, ніби подихати повітрям, і це буде сигнал. Іди за мною. Нікому не кажи, що йдеш. Іди один.

Не встигла я закінчити, як він відсахнувся від мене.

— Жінко, що маю робити з тобою? — спитав він, а потім повторив голосніше, так, щоб усі чули.

— Жінко, що маю робити з тобою?

— Я — мати твоя, — сказала я.

Але він уже заговорив з іншими, бундючно і загадково, дивними і гордими словами, розповідаючи про себе і про своє призначення. Я чула, як він сказав, я чула і бачила, як схилились голови при цих словах, я чула, як він сказав, що він — син Божий.

Коли ми сіли, я подумала, що, можливо, він обмірковує мої слова, що коли з’являться наречені, я вийду і буду на нього чекати, та час ішов, і все більше і більше людей підходило, щоб доторкнутись до нього, і ми дізналися, що надворі стоїть велика кількість народу, і я зрозуміла, що він мене навіть не чув. Він був такий збуджений, що не чув нікого. А коли з’явились наречений з нареченою і почалися привітання, я стала думати, що робити далі. Я вирішила залишитись і чекати на іншу слушну нагоду, можливо, коли стемніє або рано-вранці ми зможемо опинитися наодинці, і тоді він почує моє попередження. А потім, знову поглянувши на нього, я ясно зрозуміла, якими дурними здадуться йому слова покірливої та обмеженої жінки, котра вважає, що знає більше за нього. Мені дуже захотілося, щоб Марк був поруч, але, глянувши на двері, я зрозуміла, чому він пішов: той чоловік, душитель, і досі стояв там уже в гурті кількох здорованів, котрим він показував на когось у натовпі. Цієї секунди він перехопив мій погляд, і я злякалася дужче, ніж коли почула слова про сина Божого: я зрозуміла, що не втратила можливості забрати свого сина, ні, у мене ніколи й не було такої можливості, ми всі були приречені.

Я майже нічого не їла і не пам’ятаю, що там була за їжа. Хоча ми з сином просиділи поруч понад дві години, ми не розмовляли. Зараз це здається дивним, але нічого дивного в нашому мовчанні не було. Атмосфера була такою напруженою, а істеричні крики з вулиці — такими голосними, що було не до простої розмови — слова значили б не більше, ніж крихти на підлозі. Як Лазар був огорнутий з усіх боків пеленою смерті, наче непроникним для інших убранням, так і мій син був охоплений особливим відчуттям, відчуттям оп’яніння життям, чистим, як небо вітряного дня, стиглим, як плоди на деревах, що очікують, коли