Читати книгу - "Богдан Ступка"

не в моді. Після десятої вечора все завмирає. Зустрічає й інтригами недоброзичливців, яким кортіло вижити небажаних для них гостей. Останні були не з лякливих: «Все вирішується на сцені!»

Крім Данченка і Ступки переїхав до столиці тільки Віталій Розстальний. Перша вершина, яку Богдан Сильвестрович подолав у Києві, – образ маляра в драмі Олексія Коломійця «Дикий Ангел». Прем'єра відбувається 27 січня 1979 року. Маляр ясно розтлумачує, чим заробіток відрізняється від зарплати: «Заробити – це те, що зверх зарплати… У мене – закон: зарплатня до копійки сім'ї, а навар – це вже моє». Навчає тонкощів ведення переговорів з класом ремонтерів: «Ближче до діла. Могорич! Потім розмова, таке правило трудящого». Афористично змальовує вічну біду нашого світосприйняття: «Кажете, хапаю? Хапають усі… Я належу до тих, хто наче краде і не краде. На межі… Для мене статті не знайдеш». Ділиться досвідом подружнього життя: «Оженишся – вже буде під боком міліціонер у спідниці».

Нещодавно я зустрів свою сусідку Оксану, дочку автора «Дикого Ангела». Вона підтвердила те, що не раз завважували театрознавці. Роль маляра Богдан Ступка зіграв неперевершено. Так казав сам Олексій Коломієць.

В травні 1979 року відбувається прем'єра київського «Украденого щастя». Усі дуже хвилювалися. У залі багато свідків постановок «Щастя…» на цій сцені Гната Юри в 1940-му та 1956 роках. Тоді грали корифеї: Амвросій Бучма, Наталя Ужвій, Володимир Добровольський, Дмитро Мілютенко, Ольга Кусенко, Микола Задніпровський. Данченко і його команда не розчаровують примхливу публіку. Підходить Наталя Ужвій. Богдан Сильвестрович не розуміє, чи іронію, чи похвалу з її уст чує: «Ну що ви граєте, ви граєте князя Мишкіна, Ісуса Христа». Падає на коліна, цілує поділ її сукні.

Далі – більше. Москва театральна капітулює перед зухвалістю Данченка, який приймає рішення покорити Білокам'яну оригінальною трактовкою «Дяді Вані» Чехова. Трагікомічно звучить, але навіть Чехова київський істеблішмент може зустріти в багнети. Та притьмом рвоне строчити кляузи керівникам партії та уряду. Атаку на українського міщанина слід починати з артпідготовки з Москви. Під час театрального сезону 79–80 років Данченко ставить «Дядю Ваню» спочатку в Москві. Таким чином страхує свою наступну постановку вже в Києві. Московська критика сприймає її на ура. Хвалять спектакль шеф усіх радянських письменників Марков, зірка балету Большого театру Максимова. Центральні газети друкують схвальні рецензії. З приводу назв цих газет ходив афоризм, ніби в «Правде» нема «Известий», а в «Известиях» – «Правды». Після цього українське начальство не насмілюється шукати натяків на сучасність або ж антирадянських випадів. Хоча й кортить… Перипетії перших непростих років у Києві були викликані ще одним нюансом. Львів'ян перебазують до Києва за влади одного секретаря ЦК КПУ з ідеології. А в кінці сімдесятих того з тріском знімають, відправляють завідувати вузівською кафедрою. Прихід нового ідеолога, нової мітли вороги могли використати як привід «поміняти команди». Не вийшло. Не без допомоги Антона Павловича.

Підхід Данченка незвичний. Наголошує акторам, що чеховські герої, як дама з собачкою, ніколи не жили ні в Москві, ні в Петербурзі. Вони мешкають на межі України і Росії. Тож грайте ніби про себе… Богдану Сильвестровичу пояснює: «Ти не зрозумієш, що таке дядя Ваня. Тому що ти – народний, ти в кіно знімаєшся, в тебе – популярність. А дядя Ваня – просто керуючий, його ніхто не знає. Ти не зрозумієш цієї трагедії: коли можна якось вранці прокинутися, спустити ноги з ліжка на підлогу й сказати: "Господи, ким же я став у цьому житті!"».

Режисер не кричить, борони Боже, коли вважає доцільним зробити під час репетиції зауваження. Підводиться і робить вигляд, що просто йде поправити лампу. Далі, ніби мимохіть, випадково наближається до актора. Тет-а-тет ділиться з ним своїми міркуваннями. Так, щоб ніхто не чув. І сідає на місце. Ніхто не пригадає жодного поганого слова з вуст Данченка про акторів. За спогадами Богдана Сильвестровича, Данченко завжди чекає, допоки в душі митця «заспіває пташка», допоки він увійде в процес, розпалиться. Данченко бере до уваги, що, наприклад, Богдан Ступка не є прихильником довгих репетицій, безкінечних повторів. Йому треба все й одразу. Завжди спрямовує це його прагнення в потрібне, комфортне для його темпераменту русло. Той намагається змирити свій темперамент відповідно до розважливості режисера: «Талант – не гроші, не ковбаса, не шинка. Не вирахуєш, скільки відсотків його є. У когось проявляється швидко, у декого – поступово. Треба мати терпіння й чекати, коли прилетить цей птах».

У «Дяді Вані» грає Івана Петровича Войницького, дядю Ваню. Щойно починаються репетиції, навідується у Львів до батьків. Стає свідком того, як мама докоряє татові: «Я ж могла стати актрисою. У вісімнадцять років грала в театрі "Просвіти"! Але через ту дурнувату любов до тебе з баняками лишилася». Тато мовчить. Мама втирає сльози. І продовжує: «Якби всі були артистами, життя б зупинилося!» Ступка спостерігає за ними і розуміє, як гратиме Войницького. Збагнув, що його мама – дядя Ваня. За характером, долею. Тато часто його хвалить. А мама часто критикує. І за те, що на сцені засовував руки в кишені. Каже, якщо хоч раз на сцені запхає руки в кишені, уночі їх повідриває. Якось зі сцени бачить у залі маму. Жодного разу на запхав руки в кишеню, хоча заважають, мов поприв'язувані. У «Дяді Вані» Ужвій грає маму Войницького. Якось бере сценічного сина за руку і каже: «Ну що я тут граю – таку фітюлічку, невеличку роль. Я б ще могла зіграти вашу коханку». Згадуватиме цю теплу руку не раз. І її девіз: театр Франка – це дім і сім'я. Доповнить її гасло – це й робота. Сприятиме увічненню корифеїв. Біля театру встановлять пам'ятники Миколі Яковченку, Гнатові Юрі в образі Швейка. Мріятиме про пантеон. І місце обере. Не у скверику: «З іншого боку площі, за пам'ятником патрону нашого театру Іванові Франку. Там маємо встановити монументи всім корифеям-франківцям. Треба продумати, як це зробити органічно, щоб вийшов цілий скульптурний ансамбль».

Перемоги чергуються з поразками. Ще в 60-х Данченко намагається ставити «Життя Галілея» Бертольда Брехта. Переклад належить перу Василя Стуса. Стус опиняється за колючим дротом. За компанію і Брехта оголошують неблагонадійним. Разом із Галілеєм та Стусом. На початку вісімдесятих протегує молодому