Читати книгу - "Богдан Ступка"

і дитина. Ну підніми зарплату хоча б карбованців на десять! Тому що дружина отримує всього дев'яносто, а я сто десять…» Данченко заспокоює: «Та куди там? Головне, добре зіграй, а гроші в тебе потім будуть».

Так собі і теревенять цілісіньку ніч. Богдан Сильвестрович курить, часом уже й курити було нічого. Данченко ніколи не курив. Уже глуха ніч надворі. їхні дружини в тривозі, постійно телефонують одна одній. А вони все стоять біля палісадника під 12-м або 14-м під'їздом, продовжуючи суперечки на тему «Що таке театр, що таке мистецтво?». Якось посварилися. Але вже наступного дня Данченко підходить:

– Доброго дня! Ну й наговорив ти мені вчора такого… Хоч пам'ятаєш?

– Ні, не пам'ятаю.

– А я все пам'ятаю. Навіть не знав, що в тебе така коротка пам'ять.

Данченко лукавить. Завжди й усім умів прощати. Зазвичай казав: «Та вибачимо його, чого там…»

У 1978 році, коли його запрошують до Києва, наївно залишає театр одному режисерові, на якого покладає великі надії. Навіть вважає своїм побратимом. Та лиш Данченко пішов – його протеже притьмом знімає всі спектаклі Данченка з репертуару! Примхлива доля розвертається так, що «побратима» вирішують вигнати з партії. Отже, і з роботи. А Сергій Володимирович – депутат Верховної Ради України. І він бере свого невдячного колегу за руку, обходить усі високі кабінети, поки не рятує його. Такою він був людиною. Данченко не пам'ятав зла. Й іншим його ніколи не робив.

Ровеснику незалежності не поясниш, який це жебрацький сімейний дохід для середини 70-х: двісті карбованців. Що вражає мене особисто в спогадах Богдана Сильвестровича, то це його безперервні намагання розкрити характери своїх сучасників, суть світоглядних, творчих, естетичних конфліктів та шукань. Не віднайшов і натяку з його вуст на ремствування про страждання в полоні більшовицької окупації… У ті ж сімдесяті не один і не два, а взводи добре знаних мені особисто членів партії – українських радянських літераторів – отримували по декілька десятків тисяч карбованців гонорарів (а бувало і за сто тисяч) на рік, жили в багатокімнатних квартирах у центрі Києва. В його передмісті, Кончі Заспі, мали (чи стояли в черзі на їх купівлю) розкішні дачі з ділянками по півгектара. А тепер вони ридають від однієї згадки про червоний режим. Богдан Ступка ніколи не належав до міщанського, що обслуговує правлячі режими, істеблішменту. І в цьому він великий та достойний, як взірець незламності та добропорядності. А стосовно «літераторів-надлюдей» він уже в часи незалежної України висловиться коротко і влучно: «Тоді, наприклад, була Спілка письменників, там писали про партію, про кон'юнктурні речі, їх завжди видавали, у них була свіжа копійка».

Остання прижиттєва постановка Данченка, «Пігмаліон» за Бернардом Шоу, відбудеться 16 листопада 2000 року на підмостках франківців. У 2007 році, на честь 70-річчя майстра, її покажуть на цій самій сцені. Богдан Сильвестрович підсумує: «Упродовж усього мого театрального життя я грав у багатьох різних режисерів театру і кіно. Сергій Данченко став моїм провідником у творчості. Тільки він справді побачив і розкрив мене. Побачив і розкрив те, чого я сам не бачив і не знав.

Сергій Данченко… Постановки цього великого майстра – завжди вчасні. Бо ж головна їх відмінність – атмосфера особливої духовності. "Життя людського духу" – лейтмотив кожної прем'єри Данченка. Головне в тому, що ось уже майже тридцять років його прем'єри-постановки не залишають байдужими…

Шекспір, Франко, Леся Українка, Чехов, Шолом-Алейхем в інтерпретації Данченка примушують глядача щиро поставити і відповісти на запитання: заради чого існує світ і людина в ньому? У чому сенс людського буття?»

Розділ четвертий
Франківчанин: 1978-1999

«Львів був моїм життєвим трампліном, а Київ став моїм польотом…»

Переїзд до Києва сприймає не без вагань. Юрій Яковлев дивується з того переїзду: «Ти залишаєш Львів, європейське місто». Свободолюбиве місто. За твердженням Віктюка, Богдан Ступка вихований так, що ота частина України, де він виріс, вона все життя мріяла про цю незалежність. Для неї було молитвою, аби це здійснилося… Він був із релігійної сім'ї, дуже релігійної, і тому він вірив у те, що це здійсниться… Він ніколи не був зі стадом, бо він був левом. І він був самотнім левом, який це добре знав. І коли Ступка поїхав до Києва, а Віктюк поїхав до Москви, то вони жартували, що вони обидва з одного гнізда, тож повинні будуть завжди туди повертатися… Вони завжди були пов'язані з цією землею.

Коли приїздить до Львова, любить вештатися його вуличками. Особливо за дощової днини. Вдягає калоші, бере парасолю, піднімає комір і вперед. У Києві прикипає серцем до будівлі рідного театру, затишного скверика поряд, подвір'я Софійського собору. А які місця улюблені у Львові? Стрийський парк, опера, театр Заньковецької.

Коли Данченка призначали художнім керівником франківців, режисер як умову своєї згоди поставив переїзд кількох акторів до столиці Української PCP. На прощальних зборах колективу заньківчан Ступка іронізує: «Якщо мені там не сподобається, повернуся до Львова». Хоча всім відома незмінна жорстока традиція львівського театру. Той, хто його залишає, мусить забути раз і назавжди шлях назад. Не роблять винятків навіть для народних артистів Радянського Союзу.

Київ зустрічає побутовим головним болем. Лариса Семенівна категорично відмовляється залишати Львів, доки чоловік не отримає ключі від квартири. Спочатку пропонують помешкання на Оболоні. Вмовляє дружину: «Там Дніпро, чисте повітря». Безрезультатно. Наступний варіант – Хрещатик: «Ти приїдеш подивитися?» З полегшенням чує: «На Хрещатик приїжджають не дивитися, а мешкати». Київ зустрічає іншим життєвим ритмом. Львівські богемні посиденьки тут