Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

солдата лежала голова мертвої коняки... Дивно, що вони тут зустрілися отак під землею — одне навпроти одного. Крізь сльози він уявив, що з цього вийшла би химерна картина. Все вдавалось би швидше, якби він тільки міг підвестися чи змінити позу. Але навіть так у нього щось виходить. Він говорив уголос якісь дурниці. «Не переживай», — схлипуючи промовляв він, ніби той його чув. Йому хотілось притиснути загиблого до себе, він говорив таке, що соромно було би сказати при комусь, бо насправді він оплакував самого себе, свою смерть. Він також плакав від того, чого так колись боявся (тепер він може собі в цьому зізнатись). Уже два роки він страшився померти, а тут плакав над солдатом, який загинув, а він же тільки поранений! От-от — кінець війні, і сльози, які він лив над своїм товаришем, були сльози за його молодістю, сльози за його життям. Але й сльози свого везіння. Покалічений, він тягатиме за собою ногу до скону. Чудова перспектива. Але він — живий! Він хутко розкопав усе тіло.

Аж тут він згадав прізвище — Майяр! А от імені він не знав, бо того хлопця завжди звали лише Майяром.

І ніби у божевільній надії, він нахилився до Альбертового обличчя, і в цей момент йому захотілося, щоб увесь світ, що вибухав довкола, замовк. Він хоче почути, чи таки той і справді помер? Нехай він полежить біля нього, хоча це дуже незручно. Едуард раптом штурхонув щосили голову Майяра — вона відхилилася без жодного спротиву. Але цим нічого ще не доведено. Нехай це була лише слабка надія, що той ще живий, — хоча дуже болісна. Але якщо надія є, треба ж переконатися, перевірити, як би це безглуздо не виглядало. Може, йому хочеться кричати: годі, ти зробив усе можливе? Може, йому хочеться взяти ніжно його руки в свої долоні, щоб припинити робити це, припинити переживати? Може, треба до нього промовити ті слова, які кажуть дітям, що б’ються в істериці, і казати доти, поки ті не заспокояться? Зрештою, хоча б заколисати? (Але довкола не було нікого — ні мене, ні вас, нікого, хто б підказав йому, як діяти.) А в його голові вже зажеврів сумнів, чи Майяр насправді помер. Едуард уже колись таке бачив (чи то йому хтось розказував історію з фронту). Ніхто того не бачив на власні очі — історію про солдата, якого всі вважали померлим. Але коли його взялися реанімувати, серце знову запрацювало.

Думати про все це, коли біль ставав усе нестерпнішим, було позбавлене сенсу. Але Едуард обіперся на здорову ногу, тягнучи за собою поранену. Він навіть не помічав цього в якомусь тумані болю, виснаження та безнадії.

Йому лиш на мить забракло сил.

Але наступної миті він, стоячи на одній нозі, як бусол, ледве зберігаючи рівновагу, кинув погляд собі під ноги і різко вдихнувши, з усієї сили і всією вагою тіла впав на груди солдатові.

Почувся глухий тріск потрощених ребер, а затим... хрип! Земля під ним наче перевернулася, він сповз нижче, ніби звалився з крісла. Але це не земля перевернулася — то Альберт перевернувся. З рота в нього потекло блювотиння, а з горла вирвався кашель. Едуард не повірив своїм очам... Звідкись ринули сльози. Таки правда, він — щасливчик! (Скажіть-но, що це не так!) Альберт натужно блював, а Едуард легенько постукував його по спині, плакав і сміявся водночас. Ну й картина: ось він тут, на спустошеному полі бою, поруч кобиляча голова, а він — із пораненою ногою, весь у крові, виснажений до знемоги. А поруч — цей оббльований хлопець, що повернувся з царства мертвих!

Як на кінець війни — то це щось неймовірне. Чудова картина. Але не остання. Поки Альберт надриваючись повільно приходив до тями, Едуард підвівся на здорову ногу і послав у небо прокльони — ніби підпалив запал динаміту!

І в цю мить поруч просвистів осколок від снаряда завбільшки із тарілку... Досить великий і з шаленою швидкістю.

Відповідь богів? Безперечно.

4

Обоє чоловіків вибиралися з халепи кожен по-своєму.

Альберт, який щойно повернувся з того світу, — вибльовував свої нутрощі. Він важко приходив до тями, сприймаючи небо у спалахах пострілів, як знак того, що життя до нього таки повернулося. Він ще не знав, що завдання, покладене на Праделя, вже по суті було виконане. Зрештою, висота 113 була захоплена досить легко. Після енергійного, але короткого спротиву ворог здався (себто з полоненими). З самого початку й до кінця той бій був лише формальністю: тридцять вісім загиблих, двадцять сім поранених та двоє безвісти зниклих (без врахування втрат німецької сторони). Тобто результат — чудовий.

Коли санітари забирали поранених з поля бою, Альберт тримав на колінах голову Едуарда Перікура, приколисуючи його в стані, який рятувальники кваліфікували як галюцинаторний. Його ребра були геть потовчені, але легені лишилися цілими. Йому було дуже боляче, власне, то було ознакою, що він таки живий. Виглядав він кепсько, але при всьому бажанні мусів відкласти на потім роздуми про те, що з ним сталося.

Наприклад, з якого дива (чи з чиєї вищої волі, чи завдяки якому чудовому випадку) його серце зупинилось на частку, мілісекунду перед тим, як солдат Перікур кинувся реанімувати його в такий дивний спосіб? Єдине, що він зрозумів, — його машинерія запрацювала з великими потугами, спазмами і стрибками, але ж запрацювала!

Медики наклали йому міцну пов’язку і сказали, що далі наука безсила, його поклали у велику загальну палату, де, крім нього, лежали чи помирали солдати — важкопоранені і покалічені. Ті, які були в кращому стані, не зважаючи на бинти та шини, грали в карти, роззираючись поверх пов’язок.

Після взяття 113-ї висоти польовий шпиталь, притихлий за останні тижні в очікуванні перемир’я, знову повернувся до своєї роботи. Атака не була аж такою складною, тому робота тривала в нормальному ритмі, чого не спостерігалось протягом