Читати книгу - "Полон"

слова, ніжно цілує твою щоку — і немає для жінки нічого важливішого за цю безпорадну слабку істоту, тому що жінка розчинена в дитині.

А життя не стоїть на місці, адже воно ширше, ніж дитяче ліжечко. Життя не приймає вибачень за зраду й нестримно проходить повз.

Спершу зникають друзі і приятелі, яким незатишно поряд із жінкою-квочкою, котра вічно опікає своє чадо. Потім йде коханий чоловік, якому нудно поруч з конкурентом, котрий для жінки бажаніший і любіший. Потім звільняють з роботи, бо клієнтам важливий сервіс і твоя працездатність, а не шмарклі та нежить твого сина.

Проте найжахливіше в цьому глобальному обмані, що діти ніколи не дорослішають. Для матері її дитина завжди залишається джерелом тривоги й місцем докладання зусиль, щоб захистити, прикрити собою. Материнство — це добровільна довічна неволя, за яку ніхто не подякує і яку ніхто не оцінить повною мірою. Чому про це мовчать автори книжок, сценаристи серіалів і популярних телевізійних передач? Це якась глобальна змова, містифікація. Весь світ працює над тим, щоб створити ілюзію щасливого материнства і приховати темний бік вибору народження дитини. Тож потім, зробивши вибір на користь себе-матері, а не себе-вільної-людини, безліч жінок виявляються вкрай розчарованими. А зворотного шляху вже немає. Це — як татуювання на лобі, соціальна мітка, яку всі бачать.

Діти — квіти нашого життя, що зростають на материнських сльозах. Хтось ридає тихо, хтось голосно. Але плачуть усі. Більшість, змирившись з долею, подолавши депресію й уставивши замість втрачених зубів протези, усміхаються та починають співати пісню про щастя безумовної материнської любові й поступово самі переймаються вірою в щирість своєї брехні, звикають до необхідної жертви й остаточно занапащають своє життя. Все до крихти, заманюючи фальшованими радощами нових дуреп у коло адептів «щастя материнства».

А тих, хто не хоче йти на жертву, хто свідомо відмовляється від материнської ноші, примушують відчувати себе ізгоями. Цей світ вимагає репродукції. Цьому світові потрібні нові раби, нові полонені, нові жертви...

У двері подзвонили, потім у замку повернувся ключ. Жінка розплющила очі. Годинник на стіні показував сьому ранку. Вона не помітила, як втома взяла своє і приспала її.

— Підйом, щасливице, — безцеремонно голосно сказав Місцевий.

— Ви знайшли мого сина?

— Уяви собі, знайшов!

Жінка похапцем сіла на дивані. Від нервового збудження та радості вона безпорадно нишпорила пальцями правої руки навкруги в пошуках сумки. Другою рукою Жінка немов гладила себе. Згорток грошей за ліфчиком злегка здавлював груди. Намацавши сумку під подушкою дивана та відчувши навпомацки рятівний згорток біля серця, Жінка остаточно прокинулась.

— Чого сидиш, збирайся, поїхали! У мене ще справ по горло, мотор глухне, ремонтуватися треба.

— Так-так. Я швиденько, я зараз.

— Про все домовлено. Гроші старшому віддаси, сина заберемо твого і назад. Я довго з тобою панькатися не можу, тому бігом, бігом, поїхали!

Окрилена Жінка випурхнула з квартири, на ходу намотуючи шарф на шию. Місцевий діловито оглянув кімнати, вимкнув світло у ванній і замкнув квартиру на ключ. Вона за звичкою сіла в машину на заднє сидіння. Коли син із друзями підвозив її куди-небудь, вона завжди сідала ззаду й дуже боялася, що він не туди поїде, невчасно загальмує. Ось і зараз вона з острахом дивилася на водія, який надто хоробро мчав по вибоїстій дорозі кудись за місто. Повз покинуті ферми, засніжені поля й бетонні блоки, які слугували комусь вогневими позиціями.

— Ця ямковість мене доконає, — безперервно жалівся Місцевий. — До війни дороги були жахливими, а зараз взагалі самі напрями лишилися. Махнув туди-сюди — та й гайда на сервіс робити ходову! А кому до того діло? Вбивають дороги без жалю усі, а ремонтувати ніхто й не збирається. На що йдуть наші податки?

— Ви мене питаєте? Я не знаю відповіді.

— Зате я знаю! У кишені владців вони йдуть! Срати вони хотіли і на тебе, і на мене, і на мою машину. Аби жерти смачно й дівок закордон трахати возити. Все інше — по барабану. От і вони мені по барабану. Нехай воюють, нехай б’ються за бюджет. А я їм своє не віддам.

— То й не віддавайте.

— Аякже. Силою ж забирають. Бомбити готові, аби своє отримати. Сволота — вона й у владі сволота. Нормальних пацанів у владу не пускають, тому порядку немає. Ти Жінка, ти нічого в цьому не розумієш. А я з різними людьми спілкуюся, я всі їхні розклади́ знаю...

Поки машину трясло на вибоїнах, а Місцевий ніби сам до себе говорив про зраду і політиків, Жінка згадувала свого хлопчика.

Він був неслухняним, часто хворів, часто розчаровував. Іноді вона бачила в його очах німий докір за те, що не могла дати більше, не могла навчити голитися, не знала, як навчити ходити в туалет, як грати у футбол і влучно кидати ножа в дерев’яну мішень. Їй тоді здавалося, що це був докір його батька. І за цей батьківський погляд вона його починала ненавидіти.

Зараз їй було соромно за ті хвилини слабкості, за крик і сльози образи на дитину.

Жінка пам’ятала момент, коли зламалася і просто почала пливти за течією, коли відмовилася від боротьби за себе, за своє кохання, за їхнє спільне щастя. Вона пам’ятала мить, коли їй раптом все остогидло. Дивно, але вона не пам’ятала років втоми й туги, які пролетіли швидко й непомітно. Лише мить відчаю відбилася в пам’яті червоною датою, а потім — білий шум подій та телефонний дзвінок: ваш син у полоні.

Саме коли прийшла звістка про полон, Жінка зрозуміла, які мізерні були її образи,