Читати книгу - "Квіти на снігу"

пекла. Але саме тут судилася мені зустріч, яка перевернула все моє життя.

Про дивного в’язня, перед яким навіть охорона часом навприсядки ходить, мені розповіли вже на третій день перебування в зоні.

– Шишка кремльовська, хрєн московський! – сердито сплюнув дебелий кримінальник. – Аплюсини й лимони, гад, жере. А в мене зуби від цинги ходором ходять.

Чоловік років п’ятдесяти в такій же, як у нас, арештантській робі, насмішкувато примружив виразні чорні очі.

– Приходь – поділюся. Тільки матюки із собою не бери – від них лимони скисають.

Паханова братва загула незадоволено: авжеж, у бараці живе, на табірних нарах, для виду в зоні горбатиться, але норми з нього не питають. А посилочки з Москви одна за одною – з книжечками, марципанами там всілякими, он знову цитрусові пахнуть, аж їм животи зводить. Начальство табірне зубами скрегоче, але кусьнути цабе московське боїться. Може, він марципанами своїми з ним, тобто начальством, ділиться?

Я спочатку не йняв віри почутому: мало що блатні говорять. У тому, що поважне цабе може потрапити за колючий дріт, нічого дивного. У цій країні падіння з висоти пташиного польоту прямісінько в болото було справою звичною. Бачив я таких. Мало хто з них витримував, мало хто виживав.

Мабуть, правду кажуть: що вище злетиш, то нижче падати й легше розбитися. Але щоб комусь у таборі дозволено було їсти апельсини й навіть замовляти книжки?.. Це вже щось із царини фантастики. Та коли почув, що той москвич дає читати свої книжки іншим, вирішив і собі спробувати: дуже вже хотілося почитати.

– А-а-а, той самий впертющий бігун! Чув, чув! – Він примружено подивився на мене й простягнув руку. – Олексій Каплер, Олексій Якович. Кажуть, ти з України. Не з Києва часом?

– Ні, з Волині.

– А я з Києва. – Він іще раз пройшовся по мені зацікавленими чіпкими очима.

Мені аж мулько стало від того прискіпливого погляду, що ніби оцінював мене, запитував, чого я вартий.

– Ну що ти ніяковієш, як засватана дівиця? – поплескав мене по плечу Каплер. – То в мене професійне: я ж кіно знімаю, сценарії пишу, одне слово, митець. От і придивляюся до людей – хто на яку роль більше підходить. Думаю, ти міг би головним героєм у моєму фільмі бути.

– Та куди вже мені до кіна… А ви з Києва, значить. Чого ж тоді вас шишкою кремлівською називають? – здивувався я.

– А вони так називають? От босота! Бачиш, яка історія, любий бігуне. На цей милий курорт із дротяними узорами й морозяними ваннами я справді прибув зі стольного града Москви. Але на білий світ з’явився в не менш стольному граді Києві. Мій батько був купцем першої гільдії. Купцем першої гільдії! Розумієш? О, це тобі не фунт родзинок. Може, якби не революція, якби більшовики не викоренили купецтво як клас, то і я став би таким же, як Яків Нафталієвич Каплер. Торгував би собі помаленьку, грошенята рахував, у гості до поважних людей ходив би. Але… Та це неважливо. Головне, що з торбами по світу я після революції не пішов. А чому не пішов? Бо в мене голова на плечах. Бачиш, який казанок? Ось так. Кругом якраз такий театр розігрувався… Уся країна – суцільна сцена. То куди ж мені було йти, як не на сцену? От і став артистом. У п’ятнадцять років мав уже в Києві свій театр «Арлекін». А потім подався в кіношники. Кіно – це зовсім нове мистецтво. Це така сила! Запам’ятай: за ним велике майбутнє. Кіно я й підкорив Москву. Ну, може, не всю, – хитро всміхнувся Каплер, – але кращу її половину, жіночу, точно. Чогось вони налетіли на мене, як мухи на мед. То що б ти хотів почитати?

– А що у вас є?

– Усе, крім посібника з організації втеч із таборів. Поки мені пошта такого ще не доставила, пропоную для початку почитати п’єси Шекспіра. Чув про такого? Читав щось?

– «Ромео і Джульєтту». Польською мовою…

– Польською? – здивувався Каплер.

А коли дізнався про книжки з маєтку Брагіцьких, іще раз пильно обкинув мене своїм чіпким поглядом.

– У мене російською. Думаю, розберешся.

Книжку я буквально «проковтнув» за два вечори. Удруге Каплер зустрів мене вже як давнього приятеля, чи, скоріше, як сина свого давнього приятеля. У цього харизматичного чоловіка й справді була неабияка голова на плечах – у неї запросто могли б вміститися кілька енциклопедій.

Був він і артистом, і режисером, і кінодраматургом, і сценаристом. Словом, відомий чоловік, популярний. Та й не тільки жінки його, видно, любили – влада теж полюбляла, інакше б не нагородила Сталінською премією. Звісно ж, за фільми, які прославляли ту саму владу. Тож мусіла вона берегти свого пестунчика як зіницю ока й не давати й порошинці впасти на його голову. Чого ж тоді звалилася на ту голову ціла брила кам’яна?

Виявилося, усе через кохання. Донька Сталіна Світлана так закохалася у свого кумира, відомого серцеїда й улюбленця багатьох «вершкових» москвичок, що голову втратила. Зате сам генсек знавіснів, коли дізнався про об’єкт її захоплення. «Та ти на себе в дзеркало подивися! Потрібна ти йому! А як уже так закортіло в когось закохатися, то могла б собі росіянина знайти, а не жида!» Сталін ненавидів євреїв. До того ж вважав, що Каплер тільки захопився його Світланою, але ніколи її по-справжньому не покохає, а це боляче било по хворобливому самолюбству кормчого. Він був переконаний, що цей роман його доньки з Каплером наче пляма від бульйону на його генсеківському френчі.

Щоб раз і назавжди покінчити з цим, Сталін нічого