Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

202
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 91
Перейти на сторінку:
солярій, який запропонував йому доктор Вотсон. У гримкотливій підоймі Боббі зробив жалюгідну спробу побути веселуном. Просто неймовірно, що горе, яке спіткало поважну місіс Ешфорд, поділяла струнка блондинка біля його ліктя, мовчазно чекаючи їхнього прибуття на останній поверх.

– Ставлю коробку цукерок проти чарівної усмішки, – сказав він похмуро, – що в цьому шпиталі балакають менше, ніж будь-де у світі.

Умить він усвідомив, якою помилкою були ці слова. Вона не сперечалася з його твердженням. І не те що була ображена. Радше вдала, що не почула його. Її спіткало горе. Її спіткало те саме горе, що й усіх инших в цій лікарні. І він знову вдався в тугу, якої позбавили його не надто підбадьорливі твердження пані Ешфорд.

Розчавлений ганьбою, після того як дістав відсіч від дівчини, він мовчазно й нерухомо дивився уперед, відчуваючи присутність розчервонілих щік, коли ті підкотили його до алькова, поправили подушки, наполовину опустили завіси, підсунули перетинку ближче, щоби ізолювати від решти і, без жодного слова чи усмішки, поспішили геть. Він мусів там бути годину або й більше, перш ніж дізнався те, що, як увижалося йому, хотів би знати.

Упродовж тієї години, не спромігшись зішкребти докупи досить фактів, що могли би прислужитися розв’язанню його проблеми, він почав плести здогади у всіх напрямах.

Можливо, що саме це почуття цілковитої спустошености й самотности повело його дорогою неймовірно гіркого дитинства.

* * *

Боббі Меррік виростав майже настільки вільним від обмежень, які зазвичай накладають на дітей, як це можливо в цивілізованому суспільстві.

Коли він був малим хлопцем, його тато, Кліф Меррік, був надміру заклопотаний власним бізнесом – у той час, коли не плавав на яхті, полював на оленів чи вирушав в мандри, смисл яких зоставався невідомим – щоби приділяти увагу чуйній дитині, за винятком випадкових поплескувань по голівці, коли він минав його на сходах у супроводі гувернантки; або короткого і незграбного борушкання, що мало імітувати батьківську грайливість. Голова сім’ї завжди був напівп’яний, коли вдавався до цих неоковирних товариських загравань. Хлопець жахався, коли бачив свого батька, що підходив до нього пізнього вечора, з розгарячілим обличчям, пропонуючи завзято помірятися силою.

У таких випадках, бувши поряд, зазвичай втручалася невротична матір Боббі.

– Ти надто жорстокий з ним, Кліфе, – упрошувала вона. – Він ще малий хлопець. Йому боляче! Негайно припини!

– Сміхота! – відповідав батько, шукаючи поглядом схвалення в гувернантки. – ти зовсім не знаєш малих хлопців. Авжеж, Боббі?

– Кажучи правду, вона не знала; але ці сцени мучили хлопця, який заледве здогадувався, чого хочуть від нього.

Одного разу – яким же яскравим був той спогад! – його матір, після того як її саркастично вичитали при ньому за те, що "вона виховує хирлявого пестунчика", який "бавиться ляльками і тарілками" (щира правда), ошелешила його, закричавши пронизливим фальцетом: "Дай йому спокій; чорт би тебе забрав! Я більше не дозволю тобі знущатися з нього на п’яну голову! Якщо ти ще раз його торкнешся, я викличу поліцію!"

Поліцію! До батька! Боббі пригадав, що від цього йому стало зле – млосно. Гувернантці довелося понести його нагору, де його жахливо знудило. Він навіть пригадав, що їв тоді – порічковий пудинг. Згодом він не міг дивитися на порічки.

Після того Кліф Меррік так вперто діймав хлопця з приводу його дівчачих іграшок та витребеньок, що сам Боббі повстав проти полегшеної програми, яку склали жінки для нього, і вдячно згоджувався, коли батько пропонував йому заняття з боксу. Як не дивно, але цей новий спорт йому сподобався. Шукаючи нагоди випробувати цінність уроків, які брав у тата, він одного разу непомітно вишмигнув з великого будинку, приблизно в той післяобідній час, коли діти повертаються зі школи, прибрався у бездоганний чорний вельветовий костюм з білим мереживним комірцем і чекав у кутку, поки хтось не закричить: "Пестунчик!" Повернувшись додому, він був дуже брудний і потребував певного лікування, проте посміхався від вуха до вуха.

Коли йому минуло дванадцять, батько Боббі помер від пневмонії, занедужавши від переохолодження під час полювання на качок у жахливу негоду. Хай який молодий, хлопець усвідомив, що матір прийняла важку втрату з великою силою духу, яка разюче контрастувала з її схильністю милуватися в жалю до себе. Одна її фраза, кинута після повернення з кладовища того чорного дня, назавжди закарбувалася в душі сина. Жодна з епітафій, які він озирав з дитячою цікавістю, поки вони повільно їхали довгою, звивистою дорогою, не врізалася в пам’ять глибше. Инколи, думаючи про неї, він тремтів; инколи посміхався.

– Еге ж, – сказала вона, віддаючи Коллін своє хутро, на те нема ради!

– Так, мем, – послужливо відповіла Коллін, що звикла до припадкових позастанових зізнань, якими сподобляла її господиня, – безумовно!

І тоді, очевидно невдоволена своєї відповіддю, яка була аж надто легковажною для того, хто був сповнений такої трепетної поваги до смерти, Коллін додала могильним голосом:

– Мабуть, було вельми важко, мем, зоставити його там.

Після чого матір промовила своє пам’ятне поминання:

– Зате тепер я знаю, де він!

Иноді, коли під час навчання в коледжі Боббі був саме на тій стадії інтоксикації, яка трагічне в людському досвіді спотворює такою мірою, що воно обертається на великий, крикливий фарс, а священні спогади скривлюють обличчя і висолоплюють язики, глузуючи з будь-якої пристойности, він пригадував поминальне слово матері, горласто реготав і ляскав по коліну. "Яка влучна епітафія", – загорланив він одного разу і відразу ж вилаяв себе, назвавши п'яним дурнем.

* * *

Боббі не міг напевне пригадати, коли саме усвідомив, що його батько і матір зневажали

1 ... 9 10 11 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прекрасна одержимість», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прекрасна одержимість"