Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

Ми, коли сідали, зробили діаметр посадки прозорим. Зараз на тому місці знову все, як було до того. Більше немає запитань?

«І що я за людина, — з досадою на себе самого подумав Рома. — Адже цілком очевидно, що вони насправді є тими, за кого себе видають. Просто ми, з нашими варварськими методами життя, вже й не віримо, що таке може бути насправді, хіба що у казці. І не докладаємо жодних зусиль, щоб така ж казка стала дійсністю і в нас на Землі. І їхні слова є не звичайною хвальбою, а простою констатацією не зовсім зрозумілого для нашого обмеженого розуму факту».

— Пробачте мене за таку тверду недовіру до вас, адже самі розумієте, що у таке повірити надзвичайно важко, — хлопець важко зітхнув і підняв наповнені палючим соромом очі на Зіба.

— Я вас чудово розумію, але ми будемо намагатись вас у цьому переконати, згода?

— Звичайно ж згода.

— Тоді ідіть відпочивайте, а я трохи попрацюю, — м’яко сказав Зіб, і його чорні очі звузились у невидимій, але такій щирій усмішці.

Прийшла Заб і покликала їх за собою. Друзі зайшли у ліфт, що опустив їх поверхом нижче до невеличких, та дуже затишних кают, запропонованих гостинними господарями.

У Романовій стояло м’яке широке ліжко, застелене яскраво-жовтим атласним покривалом, перед ним лежав невеличкий смугастий килимок. Далі, навпроти дверей — журнальний столик, біля нього зручний диванчик з кількома подушками з чудернацьким візерунком. Біля самих дверей, на стіні, якщо, звичайно, можна було так сказати, висіло велике дзеркало.

У Тасиній каюті було все майже так само, картину доповнювала лише невеличка скляна шафа з тонкими кришталевими ручками.

Потім Заб принесла ще товстий та м’який килимок для Пірата і постелила його у Романовій каюті.

— Сподіваюсь, вам тут буде добре та зручно, — вперше діти почули голос другого посланця безмежного і такого привабливого космосу. З легким витонченим поклоном Заб вийшла, залишивши Романа, Тасю та Пірата мандрувати у часі та невідомості у своїх, розділених невеличким коридором, каютах.

Та хлопець, як не намагався, заснути не міг, певне, давалося взнаки перенесене хвилювання. Трохи покрутившись, він піднявся, і, пам’ятаючи дорогу, поїхав ліфтом назад, у «серце» міжпланетного корабля, де знаходились прилади і Зіб на своєму незмінному посту. Тихенько туди зайшовши, Роман побачив у десятки разів збільшений космічний простір на великих моніторах, перед якими чаклував Зіб. Миготіло різноманітне космічне сміття, метеорити, астероїди, раз навіть промайнула пустотлива комета, залишивши по собі довжелезний хвіст із розпечених газів, пролетів навіть чобіт від космічного скафандра, що його, певне, загубив якийсь забудькуватий космонавт. Ось промайнуло блакитне зображення дуже схожої на Землю планети. Зіб, помітивши, що хлопець стоїть позаду і пильно вдивляється в екрани, не повертаючись, сказав:

— Це Венера, ваша добра сусідка та прабабця деяких нібито землян. — І знову замовк, керуючи польотом.

Потім корабель огорнув густий космічний пил. Та система автопілоту точно вела апарат заданим курсом, спритно обминаючи особливо великі предмети космічного сміття.

Увійшла Заб, що таки напевно була особою жіночої статі, бо у її вушному проході Роман помітив вколоті просто в тіло маленькі сережки, що інтенсивно миготіли: «А може, то зовсім і не сережки, а якісь передатчики? Втім, хто його розбере», — подумки усміхнувся хлопець.

Раптом монітор заморгав і у ньому з’явилось усміхнене обличчя чоловіка, схожого на Зіба.

— Вітаю! Як проходить політ? — запитав чоловік, піднявши при цьому руку.

Зіб щось перемкнув та промовив у відповідь:

— Політ проходить нормально, без пригод. З нами подорожують наші нові друзі — мешканці планети Земля: хлопець Роман — тринадцять років, дівчинка Таїсія — тринадцять років та їхній товариш, представник фауни планети Земля — собака Пірат. Вони погодились співпрацювати з нами. Мої гості зараз відпочивають.

— Тоді добре, бо у нас дуже короткий зв’язок. По прильоті поговоримо.

І чоловік на екрані, знову піднявши руку, зник. Монітори, як і раніше, почали показувати стан космосу довкола зорельоту.

— Зібе, а ви можете розповісти трохи про себе? Або ні, поставлю таке запитання, чому ми без скафандрів? І ще, чому у вас саме таке волосся, колір шкіри, розмір ноги? Хочеться знати.

Зіб кивнув і, повернувшись до хлопця, відповів:

— У нас на кораблі, як і загалом на Сеопфії та Дріоді, існує спеціальна система захисту, не буду відкривати таємниці яка. Та, як тільки ви сюди увійшли, вона відразу ж почала на вас діяти. А ще допомагають пілюлі, які ви проковтнули. Тому надягати скафандри немає необхідності. А щодо зовнішності — ніщо лишнє нам абсолютно непотрібне. Смагляві тому, що у нас набагато тепліше, ніж у вас, а, як вам відомо, темна шкіра краще пристосована до високих температур. Хвилясте волосся тому, що його можна рідше підрізати, це дуже красиво і воно практичне. Широка та довга стопа у нас для кращого зчеплення з ґрунтом. Наша планета менша, ніж Земля, сила тяжіння теж, відповідно, менша. От і мусять бути великі та широкі ступні. Ще щось? — не дочекавшись відповіді, Зіб, посміхнувшись, знову повернувся до своїх моніторів.

Рома тихенько присів на краєчок дивану і почав спостерігати, що діється на широких екранах, вирішивши якомога менше заважати цікавому, але дуже зайнятому співрозмовнику.

Так пройшло понад годину. Та ось на одному з моніторів з’явилась