Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

її за руку й повів на алею. Зупинився, пустив її і наказав ще раз: — Розповідай!

Тепер у світлі, яке падало з вікон на алею, він бачив, що жінка молода.

— Я накажу покарати тебе! — розсердився імператор і водночас погладив рукою мокре обличчя жінки. — Хто ти?

— Анжеліна П’єтрі! — відповіла жінка.

— З Корсики? — запитав імператор. Прізвище було знайоме йому.

— З Аяччо! — прошепотіла жінка.

— Геть! Мерщій! — звелів імператор.

Жінка розвернулася, підняла обіруч сукню, побігла по жорстві і зникла за рогом.

Імператор поволі йшов далі. Аяччо, думав він. Анжеліна П’єтрі з Аяччо!

Імператор наказав слузі перевдягти його. Сьогодні він їхав в Оперу. Приїхав посеред другого акту. Стояв випростаний у ложі з капелюхом на голові. Понад оксамитовим темно-червоним бортиком сяяв сліпучий фрагмент його білих, мов сніг, штанів для їзди верхи. Люди підвелися і прикипіли очима до бортика, а оркестр заграв «Марсельєзу».

— Хай живе імператор! — гукнув зі сцени якийсь актор. Уся зала відлунила: — Хай живе імператор!

Імператор кивнув головою і вийшов із ложі. На порозі обернувся до ад’ютанта й мовив:

— Занотуйте: Анжеліна П’єтрі з Аяччо.

І одразу знову забув ім’я. Лише думав: Аяччо.

XIV 

Імператор потребував зброї, солдатів і великого параду.

Перед обраними представниками народу, яких він зневажав, перед солдатами, яких любив, перед священиками віри, якої не шанував, і перед паризьким людом, чиєї любові боявся, імператор вирішив постати як оборонець країни і свободи. Цього дня на кілька годин зупинилися всі верстати, на яких готували війну. Спочивали ковалі та слюсарі. Натомість мірошники, пекарі, різники і ті, хто курив горілку, працювали для свята. Того дня солдати мали вдягти нові мундири, пошиті їм для війни.

Церемоніймейстер склав план величної і нудної церемонії.

Свято відбулося першого червня. Той день був одним із найтепліших після повернення імператора, гарячим і зрілим літнім днем. Спека стояла незвичайна, ще ніколи не бачена такої пори року. Той рік узагалі засвідчував квапливу зрілість. Уже відцвів бузок. Швидко щезли хрущі. Невдовзі буйно розрослося темно-зелене листя каштанів. У лісах давно вже достигали суниці. Часто спадали бурі, лютуючи, мов у розпалі літа. Сонце пекло, його сяєво було нещадним. Навіть у ясні, безхмарні дні ластівки літали дуже низько, майже над бруком вулиць, хоча в інші роки літали так тільки перед самим дощем. Люди то тут, то там, і тихо, й на повен голос говорили про неминуче лихо. Газети всієї країни запевняли, що буде мир. Проте в усіх селах та містах забирали в рекрути і знову брали до війська ветеранів. Люди зі страхом прислухалися до ревного гупання ковальських молотів, що кували зброю, з жахом чули від різників про державні замовлення, а на плацах спостерігали лиховісне завзяття муштрованих солдатів. Тож люди цього святкового дня збиралися, хоч і з цікавістю, але невдоволено.

На широкій площі вже почалося святкування. Прийшли представники від кожного полку: офіцери, унтер-офіцери, солдати. Двісті вояків несли сяйливі імператорські орли з латуні та золота; в одному місці стояли кавалери орденів Почесного легіону, в другому — державні радники, в інших місцях — університетські професори, судді, міські радники, кардинали, єпископи, імператорська гвардія і національна гвардія. Блищали шаблі і багнети сорока п’ятьох тисяч озброєних людей. Гриміла сотня гармат. Навколо заціпенів простолюд — незліченний, безіменний, цікавий, злиденний і завзятий. Сонце дедалі нещадніше пекло широкий, позбавлений тіні плац. Від часу до часу долинали сувора команда, короткий барабанний дріб, оглушливі сурми, брязкіт зброї, глухі удари прикладів об землю. Люди чекали. І щоразу жорстокіше пряжило сонце.

Згодом почули, що прибуває імператор. Він їхав у позолоченій кареті, запряженій восьмериком коней, білі султани на їхніх головах колихались, немов пустотливі й горді срібні вогники; обабіч карети імператора їхали верхи його маршали. Пажі були вбрані в зелені, червоні та золоті шати. Позаду їхали драгуни і кінні гренадери. Прибув імператор. Його навряд чи впізнавали в перламутровій мантії, в білих сатинових штанах, у чорному оксамитовому капелюсі з білими пір’їнами. Імператора навряд чи впізнавали в супроводі його братів у білому вбранні. Імператор піднявся на трибуну, на той надміру піднятий трон. Обабіч від нього стояли брати, нижче від нього — канцлер, міністри і маршали. Їх усіх навряд чи впізнавали: надто вже пишно вони вирядились.

Сам імператор почувався таким самотнім, як ще ніколи в житті. Відчував, що його не впізнали. Стояв сам на піднесеному троні, під синім небом і пекучим сонцем, високо над народом і солдатами, між небом, що було широким, синім, безхмарним і загадковим, і слухачами, які купчились не менш широкою і загадковою масою.

Імператор заговорив. Він довіряв силі свого голосу. Але сьогодні навіть власний голос видавався йому чужим.

— Ми не хочемо короля! — кричав він. — Його прагнуть утвердити наші вороги. Змушені вибирати між війною і ганьбою, ми вибираємо війну...

Ще два дні тому, коли імператор написав ці слова, вони видавалися йому простими і очевидними. Він знав французів. Честь була їхнім богом, а ганьба — дияволом. Вони були найкращими солдатами у світі, бо ними командувала богиня честі, найнещадніша володарка воїнів. А якому богові корився він сам, імператор?

Це питання стало дошкуляти йому, поки він чужим голосом виголошував свій маніфест. Він уперше промовляв до французів із надміру високої трибуни, вперше вбрався в перламутрову шовкову мантію, вперше мав на голові чужого капелюха з чужими пір’їнами. Він уперше, здавалося йому, відчував невблаганну пустельну порожнечу фізичної самотності. Ох! То була не та самотність, що завжди видавалася йому бажаною і