Читати книгу - "Багряний рейд"

Коломієць націлив дуло на Дуная.

Вояки схопилися за зброю.

— Стояти! Тихо! — гаркнув Дунай. — Тихо будьте! Зброю геть!

Не розуміючи, чому старший віддає саме такий наказ, підлеглі підкорилися. Свій пістолет Дунай не забрав.

— Ти проявив себе, Східняче. Нарешті. Я чекав коли. Та не думав, що саме тут і так.

— Давай припинимо це, друже Дунаю.

— Згода. Припинимо. Того вже маю доста.

Бахнув постріл.

Це Дунай стрельнув Колокольчикову в голову.

Максим сильніше стиснув руків’я, опановуючи себе.

Тепер дуло парабелума дивилося на нього.

— Я чув про тебе, Східняче, — сказав Дунай. — Багато чув, раніше, не тепер. І мені не все подобалося.

Переступивши назад через тіло, він витягнув руку з парабелумом перед собою.

— Кинь залізяку. Ляжеш поруч із москалем.

— Він тримався, — вперто мовив Коломієць. — Хай ворог, але — тримався. Я бачив таких фанатиків. Їх виховують, навіть вигодовують. Гуртки, секції, паради, вишколи, ходіння строєм. Чим ми тут кращі за них, якщо отак ставимося до полонених? Мали його довести, Дунаю.

— Бачу, не далеко пішов від свого друга.

— Він мені не друг.

— Пощо заступився?

— Я не заступився.

— Справді?

— Я відповідаю за нього, Дунаю. Відповідав…

— За тебе хто відповість, Східняче? Може, сам за себе?

— Може. Напевне.

Дунай гмикнув.

— А зараз слухай мене. Минулого року ти відпустив ляшку, агента з Армії Крайової. Тоді тобі це подарували, далі ніби проявляв себе з кращого боку. Проте кілька разів хтось та й доповідав про інші подібні випадки надмірного гуманізму щодо ворога.

— На війні нема гуманістів.

— Коли так — будеш першим. Маю завдання придивлятися до таких, як ти, пильніше. І не я один його маю.

— Таких, як я?

— З-за Збруча. Совіцьких.

— Я не совіцький.

— Інші теж так казали. Потім зрадили. Майже всі. Рахунок на сотні, Східняче.

— Чекай, ти про…

— Так! — гаркнув Дунай, ступивши ближче. — Більшість совіцьких солдатів та офіцерів, котрі одного разу перейшли на наш бік та влилися в ряди повстанчої армії, переметнулися назад! Наші суцільні поразки останнього часу — в тому числі через перекинчиків! Є вказівка виявляти їх у наших лавах та суворо карати!

— То я — непевний елемент? Ти мене виявив, Дунаю? Вітаю. Що далі? Застрелиш, як ось Колокольчикова?

Подив Дуная був щирим.

— Кого?

— Полоненого звали так. Старший лейтенант Колокольчиков. Хіба це не перше, що ти мав запитати на допиті?

— До дупи мені, як його звали. — Дунай опустив парабелум, заховав у кобуру. — Здай зброю, Східняче. Не опирайся, бо мої хлопці покладуть на місці, справді. Не мав на меті розшифрувати саме тебе й саме тепер. Але ти, бач, як сам спалився. Нутро східняцьке показав, совіцьке.

Останній закид Коломієць пропустив повз вуха.

— Мої хлопці мене не віддадуть.

— Тому я не забираю в тебе зброю при них. Бракувало ще чвар між собою. Ворог лиш того й чекає. Нацькувати відділи один на одного, то такий є твій план, га?

— Жодного плану. Зброю здам. Та з тобою більше не говоритиму.

— Не будеш, — кивнув Дунай. — Спитають в іншому місці. Так спитають — чого не було, розкажеш.

— Побачимо, як казав один сліпий.

Ігноруючи приказку, Дунай зробив ще кілька кроків, простягаючи руку за пістолетом. Поки він говорив, вояки вже взяли Коломійця на приціл, хоч він зважив на це лиш тепер.

— Здай.

— Тримай.

Чотовий Східняк кинув зброю Дунаєві під ноги.

2. Макарів, Київщина, Українська РСР

У камері їх було троє.

Кирпату молодицю Любаву, зі стрункими, хай короткими ногами і грудьми, котрі розпирали навіть обвислу, багато разів прану кофтину, привели вранці. До того Майя вдовольнялася товариством тітки Павли — так назвалася худа носата жінка непевного віку з чорним, мов смола, але погано доглянутим волоссям, ще не взятим сивиною.