Читати книгу - "Присмак волі"

крики лунали то з одного, то з іншого боку оборони. Не витримали загарбники і стали похапцем спускатись під укіс валу, перебиратися назад через частокіл. Андрій почув гучний голос Івана:

— Братці, діставайте їх стрілами, добивайте бусурманське плем’я!

Оборонці, хто чим міг, били ворога, а найбільш завзяті хлопці кинулися навздогін за татарами. Діставали шаблями тих, котрі не встигли перемахнути через частокіл.

Через деякий час усе стало затихати. Войовничих вигуків уже не чути, лише стогони поранених — своїх і чужих — різали слух. Андрій обвів поглядом місце, де щойно кипів бій, і побачив, що чимало людей сідали на землю і очманіло дивилися перед собою.

Багато лунало похвальних вигуків за перемогу — до Бога, Матері Божої, Миколи Чудотворця... І тільки зараз Андрій зійшов з рову і присів, опустивши додолу оголену закривавлену шаблю. На церковній дзвіниці переможно били в дзвони, і люди тільки зараз оговтувалися від жахів такого важкого дня, починали відчувати, що вони живі, що світ Божий існує для них.

Було вже пізно, коли хлопці, ледве волочачи ноги, побрели до своєї оселі. Тут уже юрба школярів допомагали один одному очистити снігом від крові та бруду одяг і тіло. Нічого не говорили, тільки показували, що треба чистити.

На валу горіли вогнища, і невтомна варта навмисно весело та звучно перегукувалась, а стомлені хлопці попадали на ліжники і провалилися в неспокійний сон.

Цього ранку — хто спав і хто не спав — задовго до сходу сонця були вже на ногах. Монастирські люди та козаки зі шпиталю допомагали вивозити вбитих ворогів за ворота монастиря, бо за негласною домовленістю татари могли забрати убієнних для поховання за своїм обрядом. Був звичай повертати і поранених, і полонених татар — за це, як правило, брали викуп.

Мешканці монастиря знову стали готуватися до бою, та вже до утрені приїхали толмачі з ворожої сторони і запропонували перемир’я. Убитих просили їм передати, на що отримали згоду від сотника козаків монастирської охорони. До обідньої пори була готовність до бою, а потім вирішили зробити роз’їзд по навколишній місцевості. Через деякий час козаки повернулись та повідали, що татар ніде не видно. Лишились тільки вигорілі кострища та зрубані дерева.

Радісна хвиля прокотилася у грудях Андрія: «Відбили, ми відбили бусурманів!» Те ж саме, мабуть, відчули й інші школярі. Стали обійматися та кидати шапки вгору. Зі школярського гурту декількох було поранено татарськими стрілами, але був також і убитий — Роман, якого всі любили за веселу вдачу та гострий язик. Друзі розповідали, що він, не дочекавшись кінця обстрілу з ворожих луків, вискочив на гребінь валу і встиг випустити стрілу в нападників, і одразу ж дві стріли вп’ялися у його груди. Друзі помстились ворогам: перед гребенем валу валявся не один забитий ворог.

Наближалося свято Водохреща. Хлопці трималися бадьоро і згадували сумні події дедалі рідше. Андрій з Тимошем часто мріяли про те, що, ставши дорослими і осягнувши науку, поїдуть до Києва, аби побачити святу Київську Лавру. Може, стануть учитися далі... Проте в глибині душі їм завжди хотілося бути хоробрими та сильними козаками, борцями за віру християнську, домівку свою.

Перед Водохрещем до монастиря приїхали козаки із Січі. Розповіли, що в Україну прорвалися ногайці, дуже хитрі та сміливі воїни, і їм пощастило у тому, що загони ворогів були не дуже чисельними. Втративши чимало воїнів, вони повернули свою кінноту назад — шукати здобич в інших місцях.

З великим бажанням, особливо після баталії з татарами, хлопці тренувалися, вчились битися на шаблях під наглядом старших товаришів. Симеон, побачивши, що хлопці багато чого вміють, вже навчав їх хитрим козацьким випадам, які завжди дають зручність у жорстокому рукопашному бою. Це подобалось Андрієві, і вони з Тимошем часто повторювали бойові вигадки бувалих у бувальцях козаків — Симеона та Івана. Вже добре вміли під час сутички перекидати шаблю з рук у руки, цілитися з лука, при зближенні знали, куди вдарити ворога ногою і як добити його шаблею...

Минали дні, і вже наближалося Стрітення Господнє. Школярі добре знали, що це особливе свято для їхнього старшого побратима Симеона. Стали радитися, що б таке приємне зробити козакові на цей день, та нічого не могли вигадати. Тоді Тиміш, який добре вмів танцювати, запропонував Андрієві:

— Покажемо Симеонові козацький танок із шаблями...

Закипіла у хлопців робота, почали готуватися. Щоб ніхто не дізнався, вони знайшли глухе місце за стайнями, згребли убік сіно, що лежало там безладно, і обладнали собі місцинку для вишколу. Тут уже верховодив Тиміш. Він показував Андрієві, як усе це робиться без зброї, а коли стало виходити, хлопці дістали свої шаблі. Напередодні свята Стрітення вони вже були готові подивувати Симеона та його друзів.

Цей день був сонячним. Особливо урочисто і святково задзвонили дзвони. Зранку школярі не навчалися, всі були на священній літургії, яка правилась у головній церкві.

Не дуже часто школярі бували на літургіях, і зараз, стоячи перед вівтарем, Андрій ніби відчував, як святий Симеон поклав йому руку на маківку та благословляє на довге і нелегке життя. Хлопець натхненно молився, разом з усіма бив земні поклони. Співи церковного хору пливли до нього просто у серце, а запах ладану переносив думки до рідного дому, про який нічого не чув майже півроку. Після церковної служби хлопці йшли тихо, і їхні смиренні душі витали десь побіля рідних, вчувалися голоси батька, матері, брата, сестри...

Після обідньої трапези хлопці, взявши шаблі, пішли до монастирського шпиталю. Побачили Симеона, що сидів із дратвою і шилом, роздивляючись свої порвані чоботи.

— Побратиме Симеоне, ми тобі гостинець принесли, — усміхнувшись, промовив Андрій.

Козак підняв голову і зацікавлено подивився на них: