Читати книгу - "І раптом стукіт у двері"

стоїть у метрі від мене у своїх шортах. І там немає жодного стояка.

— Ми мусили розлучитись, — каже він. — У нас не склалися з нею стосунки. І в неї з собою також.

— Хаґґаю, — благаю я, — твою дружину звати Карні. І так, вона — прекрасна. Але вона не тверда. Не з тобою.

Його дружина насправді лагідна. У неї ніжна пташина душа і велике серце. Вона всім співчуває. Ми не були разом останні дев’ять місяців. Хаґґай рано-вранці рушає на роботу, тож о восьмій тридцять я йду на побачення з нею, якраз після того, як вона заводить дітей до дитсадка.

— Ми з Роною зустрілись у школі, — веде далі він. — Вона була моєю першою дівчиною і я був у неї перший. Після розлучення я багато жінок перетрахав, але ніхто з них і близько не міг дорівнятися до неї. І, знаєш, принаймні на відстані виглядає, що вона досі самотня. Якби я довідався, що вона когось має, це порвало б мене на шмаття, навіть попри те, що ми розлучені і таке інше. Порвало б мене на шмаття. Я просто не зміг би прийняти цього. Жодна інша жінка нічого не означає. Тільки вона. Вона єдина жінка, яка завжди була поруч.

— Хаґґаю, — кажу я, — її звати Карні і нікого вона не має. Ти досі одружений.

— У Рони також нікого немає, — каже він, облизуючи губи, — нікого. Я би вкоротив собі віку, якби в неї хтось був.

До квартири якраз заходить Карні з сумкою. Вона недбало кидає «привіт» у мій бік. Відколи ми разом, вона намагається поводитися якомога прохолодніше, коли інші люди навколо. Вона навіть не вітається з Хаґґаєм. Вона знає, що немає сенсу розмовляти з ним, коли в нього заплющені очі.

— Мій будинок — у самому центрі Тель-Авіва, — каже він. — Розкішний, із шовковицею під вікном. Але він малий, занадто малий. Мені потрібна ще одна кімната. На вихідні, коли до мене приходять діти, я розкладаю диван. Страшенно болить шия. Якщо я не знайду вихід до літа, я просто буду змушений виїхати.

Здоровий Старт

Щоночі, відколи вона пішла, він засинав у різних місцях: на дивані, на кріслі у вітальні, на балконному килимку, наче якийсь безхатько. І щоранку він велику вагу надавав походам на сніданок. Навіть ув’язнені мають право на щоденну прогулянку, чи не так? У кав’ярні йому завжди давали столовий набір на дві особи і садовили його навпроти порожнього стільця. Завжди. Навіть коли офіціант спеціально запитував його, чи він один. Інші люди сиділи по двоє або по троє, сміючись і куштуючи їжу одне одного, або сперечаючись про рахунок, тоді як Мірон сидів поруч із собою, споживаючи свій «Здоровий Старт» — апельсиновий сік, мюслі з медом, подвійне еспресо без кофеїну з теплим знежиреним молоком на додачу. Звісно, було б краще, якби хтось присів навпроти нього і сміявся з ним, якби була людина, з якою можна було би посперечатися про рахунок, і він би намагався всучити гроші офіціантці зі словами: «Не беріть гроші в нього! Аврі, сховай. Сьогодні я пригощаю». Але насправді він не мав з ким це робити, а самотній сніданок у кав’ярні був стократ кращим за сидіння вдома.

Мірон провів чимало часу, розглядаючи інші столики. Він підслуховував розмови, читав спортивний додаток у газеті або вивчав злети та падіння акцій ізраїльських компаній на Волл-стріт із міною, сповненою глибокого занепокоєння. Іноді хтось підходив і просив частину газети, яку він закінчив читати, а він кивав і пробував посміхатись. Одного разу, коли молода сексуальна мама з дитиною в колясці підійшла до нього і вручила першу сторінку газети із заголовком про групове зґвалтування в передмісті, він навіть сказав їй:

— У який божевільний світ ми приводимо наших дітей.

Він подумав, що це прозвучить як твердження, що зближує людей, вказуючи на їхню спільну долю, але сексуальна мама просто поглянула на нього і, також не питаючи, забрала додаток «Здоров’я».

Якось одного четверга до кав’ярні ввійшов товстий спітнілий чоловік і посміхнувся йому. Мірона це захопило зненацька. Останньою людиною, яка посміхнулася йому, була Мааян, якраз перед тим, як його залишити, п’ять місяців тому, а її посмішка була безпомильно саркастичною, тоді як ця здавалася лагідною, майже винуватою. Чоловік подав жестом сигнал про те, що він хоче присісти, і Мірон кивнув, майже не думаючи. Товстун сів.

— Рувіме, — сказав він, — послухай, я дуже перепрошую за запізнення. Я знаю, ми домовилися на десяту, але в мене був кошмарний ранок із дитиною.

Міронів розум прошила думка, що йому, можливо, слід сказати товстуну, що він не Рувім, але замість цього він перевірив годинник і сказав:

— Запізнення на десять хвилин? Пусте, забудь.

Потім якусь хвильку обоє вони мовчали, і Мірон запитав, чи з дитиною все гаразд. І товстун відповів, що все гаразд, вона щойно пішла до нового дитсадка, і щоразу, коли він приводить її туди, вона не хоче його відпускати.

— Але не бери в голову, — раптово зупинився він. — У тебе й без мене проблем по горло. Давай перейдемо до справ.

Мірон зробив глибокий вдих і чекав.

— Слухай, — сказав товстун, — п’ятсот — дуже дорого. Віддай мені його за чотири сотні. А знаєш, ні. Навіть за чотириста десять, і я погоджуся на шістсот штук.

— Чотириста вісімдесят,