Читати книгу - "100 днів полону, або Позивний «911»"

на реальну політику такі суперечки не впливають. Щодо іншого, то найпоширеніша тема для обговорення – кредити (!). Усіх хвилює, як будуть нараховувати пеню і штрафи за невчасну сплату кредитів («Ну, а хто винен, що платіжні термінали й банки ніде не працюють?»). Урешті-решт, якщо так ітимуть справи з невиплатами зарплат-пенсій, то чим тоді платити? Тільки при мені до різних ополченців разів п’ять приходили есемески від колекторів з погрозами (нібито такими страшними на іншій частині України). Але тут із цим ситуація досить весела. Беруть слухавку і кажуть: «Приїздіть! Усе по кредиту «порішаємо». Називаю адресу…» У відповідь лише гудки. Інші історії теж схожі: ополченці із задоволенням ідуть на розмову з колекторами, але діалог із іншого боку надто швидко обривається…

Упевнений, що мільйони кредитних позичальників, яких українська держава призначила відповідальними за фінансово-банківську кризу в Україні, з розумінням поставилися б до жорсткого гумору ополченців на цю тему.

До речі, подейкували, що є розпорядження голови «ЛНР» про припинення дії всіх кредитних взаємин, які раніше існували на території «ЛНР».

Тема номер два: кому, як і, головне, чим платити за комунальні послуги. Це питання хвилює не стільки ополченців, скільки їх рідних, особливо пенсіонерів. Вони такі ж законослухняні, як і на іншій території України. І тут без дуже наболілого не обійтися: «А за що жити? На які кошти?». І пенсіонери, і бюджетники не отримували зарплат-пенсій хто з травня, хто з червня-липня 2014 року. Дійсно, сьогодні (наприкінці жовтня 2014 року), найпопулярніші «тури» з «ЛНР-ДНР» «до нациків» (мовою оригіналу) – за пенсією. Парадокс цієї війни в тому, що матері та батьки ополченців (варто зазначити, далеко не всі з пенсіонерів є такими) їдуть на територію протиборчої сторони за пенсією, щоб прогодувати себе і пригостити гарячим обідом сина (а нерідко й дочку), що приходить «з бойових» із тією стороною, яка платить пенсії. Може це когось і обурює, але не мене… У цій війні дуже багато незрозумілого й абсурдного, що не вписується в традиційне уявлення воюючих між собою сторін.

P. S. Днями на мою сторінку в соцмережах прийшло повідомлення: «Привет с Ровенек! Конвоира В. помнишь? Я его друг. Спрашивает: как ты добрался домой?» Зворушливо. Відповідаю: «Низький уклін В. За людяність». Свого щирого доброго ставлення він і там не приховував. За що й постраждав.

ЛІБЕРАЛІЗМ ВІЙНИ (із захалявного записника)

Познайомився із ополченцем, який розповідав про абсолютно неймовірний лібералізм нашої війни. На блокпосту неподалік від Луганська ополченці постійно контактували з воїнами української армії: «Під’їжджає якось машина, виходить водій і передає пакет. Каже, що бійці з «того» блокпосту передали. Дивимося, а там 0,7 горілки, печиво, ще щось… Ну, ми їм від себе теж передали. Так і почалося спілкування. Одного разу на нейтральну смугу між двома таборами виїхав пересувний міномет і пошмаляв: спочатку в одну сторону, потім в іншу. З-за спини блокпосту запрацювали міномети. Їм відповіли артилерією. За пару годин, як усе вщухло, не то вороги, не то друзі зв’язуються: «Як там – усі живі?». Ситуація не унікальна. Подібні історії я чув від різних бійців із різних підрозділів.

В опіковому відділенні Луганської обллікарні лежить десантник-аеропортівець (із тих ВДВшників, які охороняли Луганський аеропорт) у палаті з кількома ополченцями. Не знаю, які у хлопця були відчуття від полону, але після потрапляння в одну палату з бойовими противниками, вони мало не здружилися. Між іншим, десантник був зі Львова.

Якось навіть до Луганської обллікарні просочилася новина нашого прес-центру про «повний зв’язок та повне забезпечення» одного блокпосту в гарячій точці, яку бійці називають «другим Сталінградом». Наступного дня я дізнався історію ополченця, якого вночі привезли у відділення. Хлопець дуже напився, і на легковому автомобілі поїхав зі свого блокпосту «мочити укропів». Звісно, наші його взяли. Авто забрали. Правда, прострелили м’яку тканину руки (дуже акуратно, як зазначив лікар). Зв’язалися з ополченцями з оперативною пропозицією – забрати свого алкоголіка в обмін на… воду. Домовилися. Воду (яку по зведеннях наших пресс-служб, повинні були доставити разом із продуктами та іншим підкріпленням) привезли ополченці на «другий Сталінград» в обмін на свого бідосю-алкоголіка.

– У нас є дві п’ятилітровки, – запропонували «тариф» обміну.

– А він більше й не вартує, – резонно обґрунтували свій акцепт наші. Мабуть, пити дуже хотілося.

Одначе далеко не завжди на цій війні були такі заспокійливі або майже веселі історії. Можливо, я знаю про це набагато більше, ніж інші − був свідком багатьох подій. У моїх рідних Черкасах, коли в найгарячіші дні лютого 2014-го кудись зникла вся міліція і прокуратура, не було кому розслідувати факти масового побиття активістів на блокпосту біля дамби, я самостійно (для фіксації подій по свіжих слідах) опитав і запротоколював свідчення декількох десятків постраждалих, багатьох із яких побили й дуже налякали випущеною в повітря автоматною чергою. Під час перебування в Ровеньках я багато надивився у форматі мінімум «22+», після чого мені може здатися, що в Черкасах, у ті пам’ятні дні лютого, насправді нікого не били. Так – трішки полякали.

Хочеться миру. І пам’ятаючи, що людина є тим, про що вона думає, пишу про мир і для миру. Бо маю для цього і право, і бажання…

«У колі першому»

Не смерть, а життя є випробуванням мужності

Вітторіо Альф’єрі

У Ровеньківській лікарні була така собі міні-бібліотека: полиця, де тулилися і припадали пилом зо два десятки книжок, як не дивно, переважно українською мовою. Але я обрав російську класику – до теми:

«У колі першому» Олександра Солженіцина. Сильна річ. І товстенька – сторінок на сімсот. У романі, пояснюючи химерну назву, автор розповів, що є декілька рівнів зони, і «коло перше» – це найбільш респектабельний рівень, коли ув’язнених об’єднували в «шарашки» для виконання важливих державних завдань. У лікарні, мабуть, було моє перше коло полону.

Годували абияк (хоча одна із санітарок якось принесла кілька свіжих помідорів: «Це з моєї грядочки…») приставлені конвоїри, як правило, у перші години чергування просто не зводили очей, чим напружували. Але все ж, порівняно з камерою, було дещо спокійніше. Утім, не завжди.

На п’ятий день мого перебування в лікарні у відділення прибув офіцер (якого я ні до, ні після цього візиту не бачив). Сказав, що їдемо в Краснодон. Будемо займатися «тим, для чого приїхали: дивитися, яке життя на Донбасі після бомбардувань, поговоримо з людьми, запишеш-запам’ятаєш все». Такий поворот подій, безумовно, підкупив. Мені навіть (імітуючи звільнення) видали один із моїх телефонів із київстарівською сімкою.

– Можеш спробувати зв’язатися з домом