Читати книгу - "Імітація"

Мар’яни Хрипович. Принаймні для Олександра Чеканчука. Але зараз йому неприємно, що хтось береться судити мертву Мар’яну, і він каже:

— Маріє Василівно! Мар’яна Хрипович дуже багато зробила особисто для допомоги дітям! Заради роботи у нашій фундації вона відмовилась від курсу лекцій у Ванкувері. А зараз її нема. І давайте не будемо її судити.

— Хіба я щось кажу проти неї? Але якби ви знали, як ми тут живемо, як ми тут живемо!

У Марії Василівни впалі темні очі і руки селянки. На ній пристойний костюм — єврообноски елітних фірм приїхали і в славне місто Жахів. Вона сутула й сива, а їй на два роки менше, між Мар’яні, — Чеканчук випадково знає вік директорки. Він простягає Марії Василівні свою візитівку з домашнім телефоном І дякує їй за допомогу.

— Попереду в мене страшне, — каже він на прощання.

— Я вас розумію. Мій старший син загинув під потягом рік тому. Їздив на станцію дивитись на поїзди.

Мабуть, думав, як би поїхати звідси. Невже тут і справді такі згубні місця? Бо навіть найвидатніша особа цього міста юна художниця Ел КозовА, непересічність якої оцінила сама Ем Хрипович, не знає щастя, скніє в інвалідському візку. Навіть не змогла поїхати на власну виставку до Мюнхена. Хоча фундація оплачувала дорогу їй і одному з батьків.

— Ось будинок Люби Козової, — ніби читаючи його думки, сказав йому водій, коли вони виїжджали на трасу, — її батько навмисне виламав паркан і спиляв дерево, щоб вона могла бачити поле з вікна.

Далі водій мовчав. Дорога йшла по рівнині, сіре небо зливалося з сірою землею. Весь простір навкруги був чорно-білим, здавалося, в усьому світі зникли всі барви, лишились тільки розмиті силуети. А які яскраві картини Люби Козової! Навіть не віриться, що їх намалювала хвора дитина, в якої перед очима тільки сіре поле, безкрає сіре поле...

Безкрає поле закінчилося, розпочався нескінченний індустріальний краєвид. Оце, мабуть, і є той Комбінат, один з гігантів недавніх часів, що зараз стоїть мертвий, і тягне за собою в чорну прірву небуття тих, кого раніше годував. Ось і оселі, де живуть люди. Дерев’яні бараки перших будівельників Комбінату. Там ще й досі хтось живе — он сохне білизна, стоять дитячі візочки. Бідні люди, ще й розмножуються. Дво-триповерхові білі будинки, де давали квартири першим комбінатчанам. Масив багатоповерхівок для наступних поколінь комбінатців. Будови селища закінчилися, почалися рейки й цегляні залізничні споруди. Станція велика, будувалася для неперервного вивезення продуктів діяльності нині покійного Комбінату. А його могутній силует грізно височить у сірій далечині на задньому плані декорацій останньої дії історії життя і смерті Мар’яни Хрипович. Чи думала вона колись, що знайде свою смерть у такому місці, зовсім не відповідному до її життя?

«Москвич» зупинився біля відділення дорожньої міліції. В коридорі товклися якісь істоти невизначеної статі. Його провели до лейтенанта міліції, який потис йому руку, висловив співчуття з приводу загибелі колеги, запропонував сісти, сумно відзначив, що з тієї платформи вже багато хто впав... Потім чемно запитав паспорт і почав заповнювати папери.

— Ви будете супроводжувати тіло?

— Я. Але я ніколи не займався таким, не знаю, як воно...

— Зараз. Спочатку встановимо особу.

— Вона тут?

— Де?.. Вона в моргу. Зараз вас відвезуть.

Потім дільничний щось говорив про протокол і Мар’янині цінні речі, які він мав отримати під розписку. А в Чеканчука виникла думка: а раптом то не Мар’яна загинула під колесами потягу, а інша жінка, а до міліції з якихось причин потрапили її речі, може, її хтось пограбував, а потім з її речами потрапив під потяг, Бог покарав, а сама Мар’янка жива і скоро знайдеться. Не могла вона так бездарно загинути в такому згубному місці!

Його відвезли до моргу в міліцейському автомобілі. З ним був уже інший чоловік у міліцейський формі — старший за віком, проте молодший за званням.

— Ольго Іванівно, корвалол, валеріана з вами?

— Вітю, який корвалол, яка валеріана? В нас давно тільки нашатир. Ходімте.

Вони зайшли в холодну кімнату з кахляною підлогою.

— Хай зачекає тут, я привезу сюди, навіщо людині йти далі? — сказала Ольга Іванівна і за хвилину повернулася, легко штовхаючи поперед себе металеву каталку. Під цупкою рядниною нічого не можна було вгадати. Обличчя теж накрите. З-під ряднини додолу звисає густе волосся кольору осіннього листя. І не руде, і не біляве, а саме таке, кольору feuille morte[19], як у незрівнянної Ірен Форсайт, однієї з найяскравіших літературних красунь. Цього було досить для встановлення особи. В горлі — страшний судомний ковток, стало млосно, він мимоволі закрив очі рукою. Міліціонер міцно підхопив його під пахви, а Ольга Іванівна сунула під ніс нашатирного спирту. Міліціонер підштовхнув його ближче до мертвої Мар’яни, а Ольга Іванівна лагідно вимовила:

— Не бійтесь, дивіться, личко не пошкоджене, — і вона відкинула покривало.

Чому на обличчі в Мар’яни немає страждання? Тільки неглибока подряпина на чолі. Декілька секунд він дивився спокійно, а потім йому знову стало млосно від думки про те, як трощилися її ребра і хребці, і він знову похитнувся і знову міліціонер підтримай його.

— Вона?

— Вона.

— Тоді ходімте розпишетесь.