Читати книгу - "Імітація"

class="book">Вони вийшли в пошарпаний кабінет, його посадили, він підписав папери, що він, Олександр Богданович Чеканчук ...у присутності... стверджує... що загибла... є Мар’яною Миколаївною Хрипович... О Господи! Даруй нам гріхи наші!

— Я на вас чекатиму в машині, а ви поки тут з Ольгою Іванівною.— Не треба, вам ще платити за прейскурантом за зберігання, за бальзамування, за послуги...

— Не турбуйтесь, я все сплачу, а це візьміть за вашу доброту. Я вас прошу, Ольго Іванівно. Спасибі вам.

— Ні, ні, за таке не можна брати! А оце зараз візьму, а потім залишусь без роботи! Ходімте, я вам видам те, що було на ній. Який це в неї номер? — Ольга Іванівна подивилась на папери.

Вони підійшли до камери схову, де згідно із зазначеним номером зберігалися в целофанових пакетах речі тих, хто потрапляв до моргу. Ольга Іванівна видала Чеканчукові кокетливі чорні чобітки з трьома срібними пряжками по боках і чорного велюрового кашкета.

— Ось, зовсім ціле.

— Куди ж я з усім цим? — розгублено запитав він.

— Ми завжди повертаємо речі після нещасних випадків. Життя зараз знаєте яке? Мертвим уже нічого не треба, а живим ще може знадобитися. Зачекайте, зараз мені розпишетесь за все. А за це окремо. Тримайте, — і вона простягла йому торбинку, де зберігалися уламки розтрощеного годинника, що був на руці Мар’яни.

— Вибачте, Ольго Іванівно, я можу ще раз глянути на неї? — схвильовано проговорив Чеканчук, — я вас дуже прошу... Я швидко.

— Добре, ходімте.

Вони знову опинилися в кімнаті, де вже були, і Ольга Іванівна знову вивезла йому Мар’яну і обережно відкинула покривало, щоб не лякати його виглядом розтрощених кісток.

— Ви не переживайте, вам її приберуть у Києві, ніби живу, головне, що личенько ціле, — заспокоювала його Ольга Іванівна.

Олександр обережно торкнувся її волосся. Більше, ніж інтимні пестощі, бережуть його долоні пам’ять про дотик до тих кіс. Нечасто таке волосся обрамлює гарне обличчя. Зазвичай природа вирішує: годі з жінки обличчя, а волосся буде ординарне. Або такі неймовірні коси обрамлюють звичайне лице. Природа всього надарувала Мар’яні, і доля багато чого їй дала. І чоловіки теж робили Мар’яні щедрі дарунки. Він, Олександр Чеканчук, у далекі роки їхнього кохання подарував їй діамантові сережки. Люди, що поверталися з півночі, бувало, робили коханим жінкам щедрі дарунки. Вони з Мар’яною розсталися, але вона і далі їх носила, вона любила їх, коли вже не любила його. Де вони зараз? Ось, тільки дірочки на вушках. Він обережно торкнувся несподівано твердої холодної щоки Мар’яни і знову хрипко скрикнув, і не було поряд міліціонера Віті підтримати його.

Коли вони їхали далі, Чеканчук запитав Вітю, чи можуть працівники моргу взяти собі щось із коштовних речей, що були на небіжчиках.

— Підозрюєте, ніби щось пропало? — запитав Вітя, — тоді залишайте заяву. А взагалі, за інструкцією, якщо раптом хтось із них щось присвоїть і це розкриється, вони втратять роботу! А ви знаєте, що таке робота в Комбінатному?

— Яка ж у них зарплатня?

— Яка б не була, але в тих, хто працював на комбінаті, немає й того. Зараз поїдете забирати цінні речі.

Потім разом з друзями в Києві він намагатиметься відтворити в пам’яті кожен етап своїх поневірянь по установах і переговорних пунктах Комбінатного. Навіщо Мар’яна поклала свого мобільного телефона до внутрішньої кишені пальта? Якби він був у дорожній сумці, то лишився би цілим і Чеканчук міг би скористатися ним, щоб якнайшвидше вивезти її тіло з цього жахливого місця. Він ночував у Комбінатному, бо не встиг владнати всі справи, а також не зміг додзвонитися — ні до Києва, щоб зустрічали з відповідним транспортом, ні до обласного центру, щоб зарезервувати місце у поштовому — так, поштовому вагоні, ні до Біста, який наказував подзвонити. Він пам’ятає протокол про виявлення тіла на рейках «у розчленованому стані» і завірений висновок про нещасний випадок. Відсутність пограбування виключає скоєння навмисного нападу. Втім, якщо у родичів чи колег потерпілої є сумніви, якщо їм щось відомо про її оточення, зв’язки й діяльність, вони можуть подати заяву про відкриття кримінальої справи. Це можна зробити і за місцем проживання потерпілої. А ще був перелік речей з Мар’яниної сумки, які він також мав отримати під розписку. «... Предмет жіночого туалету іноземного виробництва у кількості 2 (дві) одиниці... Светр ручної роботи... («Навіщо вона брала з собою цей пухнастий светр із величезним декольте? — запитає його вже в Києві Лариса Лавриненко. — Дуже непрактично в дорозі, особливо взимку»)... Він пам’ятає закривавлені шматки «зелених» у целофановому пакеті, за які він розписувався окремо... І ключі від квартири, так, ключі від Мар’яниної квартири, це він добре зафіксував у пам’яті, бо вже в тій очманілій метушні затямив, що має неодмінно потрапити до Мар’яниної оселі раніше, ніж її синочок Джордж. Щоб пошукати сережки, платинові сережки з діамантами, які він, Олександр Чеканчук, подарував їй п’ятнадцять років тому.

По дорозі до Києва звичний до дорожнього дискомфорту Сашко Чеканчук цього разу благословив того, хто причепив до потягу voiture lit[20]. Спальний вагон, заповнений на якусь третину, заснув рано. У вагонах нижчого ґатунку ще довго пили пиво, різались у карти і реготали. А в поштовому вагоні на чолі потягу в металевому ящику спала вічним сном розчленована Мар’яна Хрипович. Щоб через день чи два вирушити в останню путь з якогось траурного залу до якогось із київських цвинтарів — цікаво, до якого саме? Це вже не моя печаль, — подумав Чеканчук, засинаючи. Попередня ніч у