Читати книгу - "Дев’ять кроків назустріч вітру"

темно-зеленим, мов зміїна шкура… Але найдивнішим і наймістичнішим було те, що архітектора, який робив план будівлі моста, зранку, коли міст змінився, знайшли мертвим.

— Ого, — вразився Бенедикт.

— Слухай далі, — ще більше заінтригувала Анна. — Лікарі виявили, що чоловік помер від отруєння… А саме від зміїної отрути… Уявляєш? У нас, в Україні, зміїна отрута!

— Не може бути!

— Може, — кивнула дівчина. — Забобонні люди кажуть, що тим мостом чоловік перейшов у інший світ. І відтоді його називають «Зміїним шляхом».

— Дуже цікава історія… — признався Бенедикт.

— Закінчуйте, — мовила Ліза.

Новоспечені знайомі наблизились до зграйки джамперів, біля яких було повно мотузок і якогось спорядження, схожого на альпіністське.

— Я, звісно, перепрошую, — нахмурився м’язистий хлопець, коли підлітки розповіли йому, що вони хочуть зробити, — але вам є вісімнадцять? Щось мені не віриться, що цьому юнаку є…

Джампер вказав на Бенедикта — дійсно, хлопець був худим і не надто вже й високим, через що здавався восьмикласником.

— Звісно, є! — майже викрикнула Анна.

Вона одразу занурилась у свій рюкзак, а за мить вийняла звідти паспорт і вручила м’язистому юнаку. Він хвилину його розглядав і промовив до Бенедикта та Лізи:

— А як щодо вас?

— Вони мої родичі, — натомість відповіла Анна. — Приїхали на кілька тижнів у гості, тож паспортів у них нема, але їм теж є вісімнадцять… Вони ще старші за мене…. Повірте!..

Кілька секунд молодик сумнівався, потім знизав плечима:

— Ну що ж… Уся відповідальність, в разі чого, лежатиме на тобі, Анно Володимирівно… — усміхнувся він.

— Звісно, — усміхнулась Анна. — Дякуємо.

— Ну що ж… Думайте, хто стрибає першим, і підходьте до мене… — сказав джампер і відійшов до колег.

— Дякую, — мовив Бенедикт до Анни.

— За що? — здивувалась та. — Вам нема вісімнадцяти?.. Ех, я не знала… — удавано засмутилася.

Бенедикт і Ліза розсміялися.

Бенедиктові випала честь стрибати першим. Коли джампери закріплювали на ньому спорядження, хлопець страшенно побілів. Він хотів стрибнути, та нічого не міг вдіяти зі своїми панічними думками. Він страшенно боявся того, що може статись.

— Можливо, ти передумаєш? — поглянув на нього м’язистий хлопець, який вовтузився з пасками безпеки. — А то ти щось зблід. Можливо, прийдеш завтра чи іншого дня?

— Ні, — втрутилась Анна. — Він стрибатиме.

Бенедикт мовчав. Він тамував у собі шалений страх. Коли він дивився вниз, йому крутилось у голові. Висота була приголомшлива. А внизу — спокійна і тиха вода річки.

— Мені справді страшно, — признався хлопець.

— А чого ти боїшся, Бенедикте? — здивувалась Анна.

— Що розіб’юсь… Що мотузка розірветься і моє тіло розплющиться об воду… Що загину, врешті-решт… Що помру…

— Облиш, Бенедикте, — відповіла дівчина. — Всі люди помирають. Коли ти падатимеш, повір, відчуватимеш такий кайф, що не шкода буде загинути… Тобто ти зрозумієш, що це дрібниця.

М’язистий хлопець поглянув на дівчину, мов на божевільну, а Бенедикт нервово посміхнувся і промовчав. Він прекрасно знав, що всі люди помирають, але йому не хотілось померти завчасно — коли він іще не встиг насолодитись усіма принадами, а то й бідами, життя.

Та попри весь свій панічний страх хлопець і не думав передумувати. Бо як іще, окрім як ризикувати, пізнавати життя? До того ж усе безпечно — це простий стрибок з моста на мотузці; нічого страшного не повинно статись.

— Ну що ж… Тоді на рахунок три… Один, два… — відраховував джампер. — Три!

Бенедикт відштовхнувся від краю моста, відпустив перила, стрибнув… і йому це нагадало ковток джерельної води в спекотний день. Світу навколо нього не було. Був тільки він, падіння, його емоції й адреналін. Вітер дув у його обличчя, з вуст ринув крик, якого він навіть не чув, а в душі робився якийсь переворот. Якийсь шалений вибух.

Бенедикт був щасливим, бо нічого в той момент не було важливим, крім емоцій, які він зараз проживав. Абсолютно нічого.

Усе це тривало вічність. А потім ривок — світ знову з’явився, а відчуття свободи знову віддалялося і віддалялося. Ніби він пірнув у неї, а коли падіння закінчилось, почав виринати.

Саме так хлопець хотів прожити своє життя. Ніби це одне довге падіння з моста.

— Ну як? — допитувалась Анна, коли хлопця підняли на міст.

Він був сам не свій, його досі тримало неймовірне відчуття (ейфорії? щастя? страху?). Люди навкруги сміялись, досвідчені скакуни з розумінням дивились на нього, а Лізі й Анні не терпілось і собі це пережити.

— Ну як тобі? Страшно? Ти так кричав! — усе допитувалась дівчина.

— Я… Це… Це неймовірно! — нарешті видушив із себе якісь слова Бенедикт.

У погляді Анни читалися розуміння і шалена цікавість. Дівчина одразу кинулась впрошувати Лізу, щоб та поступилась чергою і вона змогла стрибнути наступною. Ліза трохи сумнівалась, бо їй теж кортіло пережити те «неймовірне», про яке казав Бенедикт, та все ж таки вона погодилась, і наступною стрибнула Анна.

— Дякую! — сказала вона подрузі й одразу поспішила до хлопців, щоб ті прикріпили до неї спорядження.

— Справді