Читати книгу - "Покоління джинс. Втекти з СРСР"

все ж у церкві краще, — сказав брат Паати й поглянув на отця Теодоре.

Чернець відповів одразу всім, та більше Сосо він пояснив, чому ходити в церкву було кращим за атеїстичне життя:

— Якщо людина хай навіть задля того, аби побачити інших, прийде до церкви, це все одно краще — там вона матиме більше часу для того, аби подумати про любов, Бога й істину.

— Колективне мислення завжди закінчується ненавистю, а не любов’ю, — знову перебив ченця Сосо, та отець Теодоре не образився і спокійно продовжив:

— Результатом колективної думки завжди є режим, а не свобода, і це правда, і шлях своєї свободи ти можеш почати з церкви.

– І потім продовжити його самому, як ви? — Сосо знов перебив ченця, і отець Теодоре лише через кілька секунд відповів гостю:

— Мені краще шукати свою свободу тут — подалі від міста, де менше шуму й більше часу для думок про Бога.

– І скільки ти плануєш тут лишатись? — випередив усіх Дато, спитавши в отця Теодоре те, що і його друзів цікавило більше за все.

— Наступного року мені виповнюється тридцять три, хочу бути тут, якщо доти не заборонять.

— Хто?

— Були вже тут одні, піднялись три дні тому, але поки нічого не заборонили, подивились книжки і пішли.

— Коли заборонять?

— Коли вирішать, що моє перебування тут є небезпечним для них.

— Чому?

— Бо страх має великі очі, а невіруюча людина — великий боягуз.

Чернець, посміхаючись, вказав хлопцям на маленьку Еку; яка спала поруч із батьком прямо на столі.

— Втомилася, — сказав Паата і взяв маленьку Еку на руки.

— Здається, і вас ми втомили, — сказав отець Теодоре і встав.

Інші теж піднялись і подякували.

— Еку ви завтра з собою повинні взяти, в неї школа починається, а я приїду наприкінці тижня і зустрінусь із вами, — вже на подвір’ї монастиря сказав отець Теодоре Дато, який щойно вийшов.

— Думаю, продуктів ми привезли на тиждень, — сказав Дато і поглянув на небо, всіяне зірками.

— Мені вистачить. Головне, що мед привезли.

— Ви любите мед? — спитав ченця Сосо.

— Сюди олень приходить, я іноді годую його медом.

— Як це? — спитав відверто здивований Дато і отець Теодоре, посміхаючись, відповів:

— З руки.

— Я думав, олені люблять сіль і кисле, а не солодке, — сказав Сосо.

— Я теж так думав. Може, так воно і є, і лише цей олень любить мед. У долоню наллю, а він і лиже.

— Яка світла ніч, — сказав, вийшовши на подвір’я, Паата і поглянув на небо.

— Мабуть, таке, всіяне зорями небо побачив Кант і здивувався.

— Ми у вас дещо спитати хочемо, — несподівано сказав Сосо ченцю.

— Прошу, — сказав отець Теодоре, — але не звертайся на «ви».

— Добре, — сказав Сосо, — якщо тобі заборонять тут перебувати, куди ти підеш?

— Піду в інший монастир.

— А як не пустять і в інший?

— Тоді піду в іншу країну і там віднайду собі спокій, — сказав, посміхаючись, отець Теодоре, і Сосо теж з посмішкою спитав іще:

— А як не пустять в іншу країну?

— Втечу, — сказав чернець, уже сміючись, і поглянув на інших. — Зараз, якщо дозволите, я втечу спати, бо вранці рано маю вставати. Та й Ека сама, як прокинеться, може злякатись.

— Ека, здається мені, ніколи нічого не злякається; — сміючись, сказав Дато і разом з усіма попрощався з отцем Теодоре.

Коли хлопці лишились самі на подвір’ї монастиря, тривалий час мовчали і тихо собі курили. Мовчання порушив Кахабер, запитавши у Сосо:

— Що скажеш?

— Що сказати?

— Погодиться?

— Не знаю, не думаю. Поки що нічого не казатимемо, — сказав Сосо.

І швидко змінив тему розмови:

— Як там Кант казав, що його дивувало?

— Всіяне зірками небо наді мною і мораль у мені, — сказав хтось, і хлопці знову глянули на небо, яке справді було всіяне великими, мерехтливими зірками, а місяць був незвично білим.

— Зупините когось на дорозі, а як не вийде, о третій тбіліський автобус їхатиме, — сказав вранці отець Теодоре й обійняв кожного з хлопців. Потім поцілував свою маленьку Еку і, вже коли всі вони спускались по дорозі, перехрестив. Маленька Ека з дороги ще кілька разів помахала ручкою коханому батькові, який лишився біля дверей монастиря, і послала йому кілька поцілунків — людині, яку любила найбільше…

Тишу засніженого монастиря того ж вечора змінив жахливий шум, який чекав на Сосо у квартирі його друга, де відзначали день народження господаря, і народ був уже п’яний. Хоча п’яніший за усіх тамада все одно просив наповнювати роги, вимагав уваги, та його ніхто не слухав, окрім Сосо. Дівчата, покрикуючи, танцювали. Насправді Сосо хотів випити, а не слухати тамаду, як того хотів сам тамада, який вже вкотре дякував Сосо за те, що той приєднався. Сосо ж, окрім того, що був п’яний, ще втомився і, коли остаточно наситився вислуховуванням тостів, по-дружньому попросив тамаду:

— Пий вже, ну…

Тамада вже прихилив ріг, але раптом зупинився й зітхнув:

— Не можу вже, мать його так, — щиро сказав він, сів, поклав голову на тарілку і солодко заснув.

Сосо посміхнувся, взяв ріг, який обіймав тамада, глибоко видихнув і випив. Гега, посміхаючись, наблизився до Сосо, мовчки обійняв його, взяв ріг і вилив із нього рештки вина у порожню склянку.

— Чого тобі? — спитав Гегу Сосо, рукою попросивши цигарку.

— Справа є, на балконі покуримо.

Сосо ліньки було йти на балкон, однак він усе ж пішов за Гегою і смачно затягнувся цигаркою