Читати книгу - "Балакучий згорток"

чух-х, чух-чах-чух-х, чух-х-чух-х-чух-х, гальма чух-х-чух-х, більше пари, чух-х-пах-чух-х, чух-чах-чух-х, чух-пах-чух-х, чух-х! Альорс, ме браве. Хоробрі мої, ми рушили! Віва ля Франсе! Чух-х-ха-чух-ха, чух-чах-чух-ха, чах-х-ха-чух-х-пах-чух-х-ха…

— Чудово, — вигукнув Саймон. — Віват Мадам Гортензії!

— Віват! Віват! — вигукнув Папуга.

— Ви прийняли пігулку? — писнула Дульчібелла до Папуги. — Ви ж знаєте: в поїзді вас завжди нудить.

Маленький потяг набирав швидкість. Він стукотів, торохкотів і дзвенів, огорнутий хмарами пари, а його котел пашів, як рубін, коли Пітер і Саймон докидали свіжі оливкові поліна. Так вони їхали до гірського хребта, який мінився пурпуровим і чорним у місячному світлі.

Подорож у долину була страшенно захоплююча: мініатюрна колія повертала то туди, то сюди, то впритул до високих круч і урвищ, то подалі від них, і бігла в глибокі ущелини, де величні чисті водоспади виблискували в місячному світлі, а річка протискалася між гострими скелями, схожими на блискучі кігті якогось дивовижного птаха. Під темними кручами між ревом водоспадів і пихканням Мадам Гортензії вони могли почути тужливі «пугу-пугу» окатих сов, які перегукувались у кронах дерев.

— Починається підйом, чух-х-пах-чух-х, чух-чах-чух-х, чах-чах-чух-х, — важко дихаючи, промовила Мадам Гортензія, — більше пари.

Хлопці підкидали дедалі більше дров, тож вогонь запалахкотів ще дужче, а іскри почали розлітатись навсібіч. Паротяжик залишав слід, наче комета.

— Ха! Ха! — сміявся Папуга, а Мадам Гортензія їхала дедалі швидше, і її маленькі колеса виспівували на рейках.

— Клянусь Юпітером, люба Гортензіє, ти моя радість! Я завжди любив подорожувати поїздом, але з тобою це просто божественно!

— Підлабузник, — пропихкала Мадам Гортензія і тридцять три рази пронизливо просвистіла «ту-ту-у-у», висловлюючи таким чином свою радість.

Коли позаду лишилася добра половина гірської дороги, Гортензія раптом почала пихкати, сопти й нарешті зупинилася в хмарах пари.

— Усі святі! О моє купе! — видихнула вона й пара огорнула її, мов срібна хмаринка в місячному сяйві. — Ми трішечки відпочинемо, а ви можете принести мені напитися.

Пітер і Саймон побігли по воду для Мадам Гортензії до найближчого водоспаду.

І коли її бойлер наповнився, вона змогла рушити далі.

— Це вже недалеко, правда, Гортензіє? — запитав Папуга, коли вони вилізли на потяг.

— Ні, ще зовсім трошки, — відповіла вона, попихкуючи та деручись далі вгору.

І Невдовзі шлях вирівнявся, по один бік простяглася глибока ущелина, в якій річка протискувалась поміж скелями, пінилася, булькотіла та мерехтіла в місячному сяйві. Тоді перед ними ніби виринула скеля з двома тунелями, схожими на дві усміхнені пащі. В цьому місці колія розходилась і зникала у двох тунелях.

— Мадам Гортензія зупинилася біля стрілки:

— Будь ласка, зійдіть і переведіть стрілку, — пропихкала вона. — Нам потрібен лівий тунель.

Пітер із Саймоном злізли і разом, бо перемикач був дуже тугий, перемкнули його. А потім знову повернулись на потяг, і Мадам Гортензія рушила, повільно, порипуючи, проїхала стрілку та знову почала набирати швидкість.

Тунель дедалі ближчав, більшав і більшав, ніби якийсь велет позіхав, роззявляючи пащу, і Пенелопа — не з остраху, а просто через надмір емоцій — узяла Пітера і Саймона за руки. А тоді — шух-х-х! — вони пірнули в тунель, і Мадам Гортензія налякала всіх двома пронизливими гудками.

— Гей, — насварився Папуга, — ти чого?

— Це спеціально для летючих мишей, — відповіла Мадам Гортензія. — Вони тут висять, бідолашні, під склепінням і можуть задихнутися, якщо їх не попередити.

Їхати тунелем було дуже моторошно, бо трішки світла давала тільки топка Мадам Гортензії, кволий відблиск падав на склепіння, з якого, ніби вістря списів, звисали сталактити, а по них скапувала вода.

Незабаром Мадам Гортензія пронизливо свиснула.

— Будь ласка, тисніть гальма, тільки поволі! — гукнула вона. — Ми приїхали.

Пітер і Саймон повільно загальмували, і маленький потяг, хрипкувато відсапуючись і пихкаючи, зупинився в клубах пари.

— Міфологія! Кінцева зупинка! Всі виходимо! — закричав Папуга, і голос його луною відбився в тунелі — раз і ще раз.

— Неприємне, вогке місце, — поскаржилась Дульчібелла. — Тобі треба було вдягти плащ. Якщо застудишся — нарікай на себе.

Вони вилізли з вагончика, забрали свої речі та клітку з Папугою, а тоді обступили Мадам Гортензію і почали з нею прощатися.

— Для мене ви найкраща у світі, — сказала Пенелопа, — і це була просто розкішна подорож. Дуже вам дякую.

— Нема за що, донечко, — відмовила на це Мадам Гортензія. — Це показало вам, що хоч ми й старі, але все-таки ще на щось здатні, нест-се па?

— Мадам Гортензіє, бути вашим машиністом — це для мене велика честь, — мовив Пітер.

— Великий привілей і велика честь, Мадам, — додав Саймон.

— Ви керували мною дуже добре, — відповіла Мадам Гортензія, — справді, дуже добре.

— Гортензіє, — сказав Папуга, — я сам, мої друзі та вся Міфологія глибоко вдячні тобі. Ми ніколи тебе не забудемо.

— Любий Папуже, — сказала Мадам Гортензія, — ти ж знаєш, що для тебе я готова зробити що завгодно і коли завгодно.

— А ти сама зумієш повернутись назад? — запитав Папуга.

— Так, мон браве, я зумію, — як там у вас кажуть? — скотитися вниз. Ну, а ви знайдете дорогу? Це трохи далі тунелем, ліворуч, приблизно п’ятнадцять метрів.

— Гаразд, — сказав Папуга, — то ми пішли. Бувай, Гортензіє, і спасибі тобі ще раз.

— До зустрічі, мон Папуже, бон чен, бажаю успіху, — мадам Гортензія розчулено зітхнула і випустила пару.

Діти засвітили ліхтарики та пройшли вниз тунелем приблизно футів сто п’ятдесят.

— Це тут, — раптом сказав Папуга. — Ось він, вхід у Міфологію.

Діти посвітили ліхтариками й побачили в кам’яній стіні тунелю розколину в три фути завширшки і шість заввишки, схожу на вузькі церковні ворітця.

— Це прикордонний пост, — пояснив їм Папуга. — Ще п’ять хвилин ходу, і ми в Міфології.

Тунель був дуже вузький, тому їм довелося просуватись вервечкою по одному. Пітер ішов