Читати книгу - "Пригоди бджілки Майї"

вам дощ не заважає? — поцікавилася вона.

— Аніскілечки, я давно звик до дощу. Там, де ростуть троянди, дощ періщить мало не щодня…

Майя відчула, що з неї вже досить, і за таку нахабну брехню треба було би покарати жучиська.

— Курте, — сказала вона та обережно всміхнулася. — Що то за дірка он там, під листком?

Курт перелякався.

— Дірка? — перепитав він тремтячим голосом. — Ви питаєте про якусь дірку? Дірок дуже багато. Усюди в землі то там, то тут можна знайти якусь дірку.

Запитання про нірку настільки збентежило жука, що трапилася вельми неприємна, якщо не сказати страшна річ. Курт так жваво намагався зобразити байдужість, що втратив рівновагу і зісковзнув з пагона, на який опирався спиною… Майя почула його розпачливий зойк, а за секунду побачила його на землі: жук лежав на спині та судомно дриґав усіма своїми ніжками та ручками.

— Ой, лихо мені! — заволав він. — Я не можу зіп’ястися на ноги! Я пропав! Нещасна моя доля!

Жук так голосно нарікав, що навіть не почув, як Майя намагається його заспокоїти. Курт раз-по-раз намагався зачепитися ногами за землю, та марна справа — він щоразу гепав своєю високою та круглою спиною додолу. Виглядало на те, що становище Курта було справді безнадійним, і маленька Майя по-справжньому за нього перелякалася.

— Я так довго не витримаю, — стогнав Курт. — Не дивіться на мене, не мучте вмираючого своїми поглядами… Ох, якби ж я міг вхопитися за стебельце травинки чи за пагін жовтцю… О-йо-йой! Хто би міг простягнути мені стебельце?!

Майї стало страшенно шкода бідолаху.

— Хвилинку, — гукнула вона до нього, — я спробую поставити вас на ноги! Думаю, мені це вдасться, треба лише добре постаратися. Але, Курте, дорогий Курте, припиніть репетувати, послухайте мене: якщо я зігну до вас стебельце маленької травинки, це вам допоможе?

Але Курт не чув бджілки, його охопив страх смерті і він зовсім очманів. Тоді Майя, незважаючи на густий дощ, таки вилетіла зі свого сховку. Вона опустилася додолу, знайшла травинку, що росла неподалік від Курта та міцно вчепилася за тоненьку верхівку. Майя аж скрикнула від радості, бо травинка таки зігнулася під вагою її тіла і нахилилася до жука.

— Хапайтеся! — крикнула Майя.

Курт відчув, що у нього перед очима щось висить — і миттю вхопився за травинку спочатку однією, потім другою рукою і, зрештою, усіма наявними ногами. Помалу, з натугою жук поповз по стеблині, аж доки нарешті не зумів перекинутися зі спини на ноги.

— Боже мій, — промовив він, важко зітхнувши, — як це було страшно! Якби не моє міцне самовладання, я би, без сумніву, став жертвою вашої язикатості!

— Вам уже краще? — запитала маленька Майя.

Курт вхопився за голову: «Дякую, але я зможу вам відповісти лише тоді, коли у мене перестане паморочитися у голові».

Проте Майї так і не довелося отримати відповідь на своє запитання: цієї миті низенько над травою пролітала кропив’янка, котра, як відомо, полює на комах… Отож Майя припала до землі й завмерла, аж доки птах не полетів далі. Лише після цього бджілка почала роззиратися за Куртом, але жука вже ніде не було… Отож Майя і собі вирушила у путь, бо крапіти перестало і нарешті розпочався погожий теплий день.

Глава п'ята
Коник-стрибунець

Який день видався, словами не передати! Рано-вранці випала роса, а потім над лісом зійшло сонце, кидаючи косі промені на трав’яний ліс. Від такої краси аж завмирало серце: мільйони стебел і травинок виблискували та переливатися найсліпучішими барвами!

Маленька Майя ще тільки прокинулася, а навколо вже стояв голосний та дзвінкий радісний гул захоплення. Веселими піснями звучали дерева — це чарівливо співали у їхніх густих кронах полохливі пташки. Бадьоро гуділо повітря — у ньому цілими роями метушилися життєрадісні комахи, а кущики й трави бриніли веселими наспівами жуків, метеликів та різноманітних мушок.

Цього разу Майя влаштувалася зі справжнім комфортом у маленькому дуплі дерева. Там було безпечно, сухо і навіть уночі ще тепло. Щоправда, одного раннього ранку вона почула, як зовсім поряд, по корі її дерева вистукує дятел, тому поспіхом чкурнула геть звідтіля. Погодьтеся, це страшенно небезпечно для комашки, майже так само, як для людини побачити злодія, що лізе у кватирку твого помешкання.

Зате вночі Майя почувалася у дуплі зовсім безпечно, бо в такий час її ніхто не турбував. Майя відшукала у новій хатинці непримітну шпаринку, де завжди було темно та прохолодно, і влаштувала там склад для меду. Цим медом вона могла підживитися у дощові дні, коли нікуди не полетиш. Вхід до свого сховку-комори вона заліпила воском настільки щільно, щоби лише вона могла туди прослизнути.

Одного веселого сонячного ранку маленька Майя з радісним, дзвінким гудінням випурхнула зі свого дупла та пірнула у сонячний день. Бджілка летіла навпростець, розтинаючи золотисте сяйво, і здалеку нагадувала прудку малесеньку цяточку.

«Сьогодні я обов’язково зустріну людину! — гукнула Майя. — Без сумніву, в такий ясний день усі люди повиходили зі своїх домівок, щоби потішитися літеплу!» Ще ніколи бджілка не зустрічала так багато комах. Усе навколо гуділо, пищало, літало, повзало, стрибало — словом, раділо гарній погоді у небі та на землі. У світі панував такий радісний настрій, що кожен мимохіть долучався до загальних веселощів.

Нарешті Майя вирішила приземлитися у трав’янистому лісі. Тут росла сила-силенна усіляких дерев-квітів, дерев-трав і чагарників-травинок. Найвищим був деревій, увінчаний білими суцвіттями, та ще квіти дикого маку, які паленіли так яскраво, що викликали непереборне бажання помилуватися ними. Майя саме назбирала трішечки меду з квітки аквірелїї та вже збиралася летіти далі, коли на травинці, яка звисала поруч з її квіткою, побачила надзвичайно дивного парубійка. Бджілка спочатку перелякалася, бо навіть уявити собі не могла, що на світі існують такі зеленющі та сухоребрі страховиська, але цікавість переборола страх, і