Читати книгу - "Татцельвурм. Тірольська історія"

Вибивали шибки. Того року зiйшла лавина. Марчелло казав, що винуватий Альмгайст, котрий чекає на жертву. Котрий сердився, що ми впустили до села чужинцiв. Беньямiн не принiс до нашого села нiчого, крiм великого смутку, — баба плакала, схиливши сиву голову на випаленi сонцем долонi.

Коли я виходила на витоптану грубим шкiряним взуттям дорогу, вона стояла на порозi, проводжаючи мене сумним, сповненим любовi поглядом. Менi здалося, що в менi вона бачить свою вiдсутню доньку. Тодi Герлiнде крикнула до мене:

— Аби нiколи не вивiшувала бiлизну на нiч! Бо коли одяг висить на дворi до ранку — на смерть.

Я не озирнулася, бо знала той забобон ще з дому. Мати не любила одягати на себе шати, котрi увiбрали енергiю мiсяця, бо вони її пригнічували. I тiльки батько шипiв про сiльську глупоту, вважаючи, що немає нiчого кращого для одягу, коли з нього взимку витягує вологу нiчний мороз.

Вiдшукавши мiсце смертi моїх рiдних, нерухомо простоявши там близько години, я мовчки брела далi в снiги, з надiєю стати загубленою для себе i для всiх. Не взявши iз собою жодних ампул, тiльки пригорщiневиплаканих слiз, тiльки душу, просочну вологою, тiльки серце, залитетривогою, брела заснiженими кам'яними просторами у пошуках порожнечi… Усе було марним. Цей снiг, що морозно скрипiв пiд теплими черевиками бабиної доньки. Цi глiбоки слiди на ньому, що я їх оминала, iдучи, мов месiя, не провалюючись у глибокому, замерзлому снiговi, несучи у серцi пломенiючу надiю, що мiсiю завершено. Що мiй тягар нарештi впаде. Що мої плечi, котрi останнiм часом були завжди сумно опущенi (ходила, мов жебрачка, просячи не грошi на прожиття, а крихту смертi), зігнуться ще нижче. Зiв'януть, залишаючи по собi лиш бiлi стержнi — кiстки.

Свiдомо йшла безлiсим тереном, аби не перешкоджати лавинi, не стримуванiй нiчим, бо ялини, розлитi за кiлька сотень метрiв, були задрiбними, аби стримувати стихiю, тому снiг мiг легко злизати мене iз цього шляху самотнiх.

«Їж мене, — думала я. — Їж мене всю, аби серце впокоїлось. А далi… Хай нарештi настане "далi"».

Незчулася, як опинилась бiла дерев. Не помiтила нiкого, тiльки неприємний голос гучним ляпасом вибив мене iз задуми.

— Вiдьмо, що накликає лавини! Чого шукаєш тут? Чи несвоєї рiзноокої доньки, народженої вiд диявола?

Нажахано озирнулась. У снiгу сидiв… Так, це був вiн, пришелепкуватийАндреас iз розкуйовженою i завжди непокритою головою, котрий тодi першим знайшов мого чоловiка.

— Так знай, — кричав вiн менi у спину, а я йшла, не озираючись, не хотiла його чути, не хотiла розпитувати про той день. — Я бачив слiди на снiгу. Я був не перший. То Альмгайст наслав на нас лавину, аби забрати твою рiзнооку дитину. Я бачив нелюдськi слiди. Вiн забрав твою доньку. Бо ти — вiдьма. Ти — зло. Ви привезли iз собою до села негра. Ви порушили спокiй гiр. Твiй чоловiк iшов проти природи, утримуючи священний снiг залiзними сiтями. А татцельвурм, я знаю, всього лиш невловимий посланець його маєстата Альмгайста.

Вершечки вечiрнiх гiр вилискували червоною барвою моєї рани. Самого сонця видно не було. Лише дух його неспокiйний, а тому, як i життя, вiчний, лизав пошерхлi вiд морозу гори. У впадинах зникав, зливаючись iз тiнями та пасками вiд лавин, а на снiгах — виблискував. Я мовчки брела додому. Думала над тим, чи правий Андреас, мешканець села, в якому люди досi сперечалися, за чиїх часiв було краще, Франца-Йозефа чи Максимiлiана, коли говорить про мою Катьку як утiлення зла тiльки через те, що вона мала рiзнокольоровi очi.

…

Глухий вибух, котрий саме вбивав ще не народжену лавину, знов розбудив мене. I так щоранку, о четвертiй. Десь пiдривають снiги, аби не дати лавинi можливостi осунутися на мене. Втiм, на цю хату вона i так не сповзла б своїм смертоносним покривалом. Майже перед самим будинком, хоча вiн знаходився у «зеленiй зонi», була збудована довжелезна стiна висотою з десять метрiв. Тодi, пiсля лавини, селяни навiть не вийшли допомагати працiвникам, котрi, будуючи стiну, рятували їх вiд повторних смертей. Бо гохобердорфцi вважали втручання у долю, у забаганки природи — найбiльшим грiхом.

— Тобi треба до Марчелло, — сказала одного ранку баба пiсля того, як я розповiла їй про випадок iз Андреасом. I в її голосi пробринiли нотки тривоги. — Можливо, вiн тобi допоможе. Вiн умiє лiкувати. Колись, ще замолоду, вiн учився у самому Римi, i вiн розумiється на цiлющих травах. Я пiшла би до нього сама, але пiсля того, як майже тридцять рокiв тому люди спалили його дерев'яний будинок i вiн змушений був оселитися на закинутiй фермi, закон села забороняє навiдуватися до нього. Хоча всi знають: коли у сiм'ї хтось важко хворiє, найстарiший чоловiк iде по лiки тiльки до Марчелло. Але жiнкам уже давно заборонено спiлкуватися з ним. Тим паче, менi.

Мене ледь не пересмикнуло. Допомога? Та якби вона знала, як давно я чекаю свого останнього дня!

— Я знаю, що ти хочеш померти… — раптом сказала баба з таким болем у серцi, нiби вiдрiзала вiд свого тiла шмат шкiри. — Моя донька також хотiла…

Марчелло жив вiдлюдником на своєму хуторi. Люди навiть зараз не косили траву i не розгрiбали снiг бiля його спаленого колись будинку, з острахом оминали його теперiшнiй маєток. До оповитої мiстичними легендами полонини, недалеко вiд котрої, за їхнiми розповiдями, жив сам Альмгайст, було годин п'ять пiшої ходи влiтку. А зараз, коли снiги стерли всi дороги, йти до таємничого iталiйця, тiрольця, що народився по iнший бiк гори, було вдвiчi довше.

…

Зранку баба Герлiнде виглядала заклопотанiшою, нiж звичайно. Iз незмiнною, затиснутою мiж зубами самокруткою, походжала вона, закута в картату, схожу на угорську хустку, холодною, поки не розтопленою хатою. Я не звертала на неї уваги. Мовчки й скривившись, нiби приймаючи отруту, випила її чудо-зiлля, що його вона звечора залишала для мене у коричневому глечику на пiдвiконнику (аби набиралося цiлющої енергiї нiчного снiгу). Я знову стояла на порозi нового, беззмiстовного, порожнього дня, що тягтиметься, як