Читати книгу - "Журавлиний крик"

— Хлопці! Ідея! Давайте вечерю злагодимо. А то, їй-бо, кишка з кишкою свариться. Пшеничний, діставай свій казанок!

— А що зваримо?

— Ну, братці, що в кого є. У мене — півпачки пшона.

— У мене горохового концентрату трохи було, — озвався Глечик.

— Чудово. Зваримо кашу на згубу фашизмові, — розохотився Свист. На його білявому, тонкогубому обличчі сяйнуло захоплення. — Мурло, неси води, та чистої набери, як з-під крана.

— Де її набереш тепер чистої? Усюди грязюка.

— Ото дивак, ярина зелена. Під дах підстав. Забув, як бабуся ночви наливала, а ти солдатського казанка не набереш?

Пшеничному не хотілося вставати з місця, але не було бажання й заводитися з цим Свистом, і він незграбно підвівся з підлоги, зав’язав свою торбину й вийшов. Як тільки за ним зачинилися двері, Вітька враз підхопив його напакований мішок і спритно запустив туди руку.

— Так, ремінь командирський Мурло на кінець війни припасає, якась банка, нова сорочка, сухі онучки — на, Салаго, на переміну буде. — Він тицьнув Глечику пару онуч і знов поліз у торбу. — Ага, ось він, окрайчик, так, так… цукру грудочка… о, братці, сало! Ура Пшеничному, от молодчина, не все з’їв. Каша буде з салом.

Він швиденько зав’язав лямки торбини і шпурнув її в куток.

— Слухай, Свист, недобре робиш, — кинув з тапчана Карпенко. — Треба б спитатися.

— Еге, спитатися! Дулю ти в нього, скнари, візьмеш.

Незабаром прийшов з водою Пшеничний, подав казанок Свисту й тихо сів на своє місце в кутку. Свист, моргнувши білими віями, лукаво подивився на нього.

— Братухо Пшеничний, чи немає в тебе якого шматка до загальної складчини?

Пшеничний мовчки покрутив головою. Свист знову підморгнув друзям.

— Ну що ж… Обійдемося гречко-вівсяною сумішшю.

Втиснутий у грубку казанок з водою незабаром зашипів на жару, а Свист на розстеленій полі шинелі почав розтирати сухі шматки концентрату. Овсєєв похмуро дивився на вогонь, щулився за Свистовою спиною вайлуватий Глечик, а в кутку невиразно ворушилося широке обличчя Пшеничного. Старшина, підперши голову рукою, лежав на боці, поглядав на свій нечисленний взвод і думав. Хто знає, як їм пощастить завтра, чи впораються вони з тим завданням, заради якого їх тут залишили? Чи вистачить у них сили й уміння? Чи всі подолають страх? Кому судилася доля вистояти до кінця? Командир усе ще не міг примиритися, що людей йому дали без вибору, перших, хто попався комбатові, а це, на його думку, було неправильно. Не подобався сьогодні старшині похмурий настрій Овсєева, небагато пуття чекав він і від Глечика, знав, що завтра потрібен буде його, командирський нагляд за всім і за всіма. Йому подобався Свист, він непогано поводився в ці тижні відступу, та хто його знає?.. Чоловік сидів у тюрмі, і хоч зовні веселий і товариський, але невідомо, що він носить у собі.

Думав і про Фішера. На мить старшині чомусь стало шкода того вченого, розумного чоловіка, не призвичаєного до знегод військового життя, безпорадного й кволого. Як вони від батальйону, так і Фішер від взводу підставлений тепер під перший удар, від якого хто знає, чи й буде порятунок. Думалося, хоч би він там не заснув перед світом, бо тоді може скоїтися лихо, яке і для них добром не скінчиться. Про себе Карпенко думав мало, він сам для себе був зрозумілий і простий, тож без найменшого сумніву й вагання знав: раз на нього поклалися комбат і командир полку, він не підведе. Може, вб’ють його, може, поранять, а як залишиться цілий, зробить усе, що буде треба.

Гоготіла, прискала іскрами грубка, за стіною десь дзюрчала з даху вода, шумів за стіною вітер, і дуже хотілося спати. Але старшина зусиллям волі відганяв дрімоту. Бійці сиділи на підлозі, не зводячи очей з казанка у грубці.

— Еге ж… Улипли ми на цьому чортовому переїзді, — тужливо сказав Овсєєв, кладучи підборіддя на зігнуті коліна. — Це вже аксіома.

На його слова ніхто не обізвався — не заперечив і не підтримав тих невеселих думок, тільки Глечик зітхнув у тиші та Пшеничний гучно висякався.

— Овсєєв, — глухуватим, але рішучим голосом сказав Карпенко, коли запала тиша, — бери гвинтівку і — на варту.

Овсєєв круто повернувся на підлозі.

— А чому я? Що я, гірший за інших?

— Без розмов.

— Давай, давай, Паничу, — під’юджував Свист. — Не бійся, каші не прогавиш. Залишимо, клянуся солоним огірком з хвостом оселедця.

Овсєєв посидів ще, потім неквапливо застебнувся і неохоче вийшов, хряпнувши дверима.

Каша вдалася на диво смачна. Свист непомітно поклав на дно казанка витягнуте у Пшеничного сало, від чого все це несолоне місиво вийшло досить жирне й наваристе. Їли всі разом, з однієї посудини, дружно скребучи дерев’яними й алюмінієвими ложками, а Свист — навіть трофейною виделкою, скріпленою з ложкою. Коли вже насподі лишилося небагато, Карпенко облизав ложку й сказав:

— Досить. Решта Овсєєву й Фішеру…

— Ну, братухо Мурло, як каша? — хитрувато спитав Свист.

— А нічого. З голоду сама в роті тане, — задоволено відповів Пшеничний. На його мордате, з товстими губами обличчя лягла лінькувата ситість.

— За це дякуй самому собі. Добре в тебе було сальце.

Пшеничний вражено закліпав очима, здогадався й відразу схопився за торбу.

— Злодюга ти, Свисте, ось хто, — злісно кинув він з темряви, мацаючи свій напакований мішок. — За такі штуки тобі треба пику набити, блатняго.

— Для твого ж пуза, диваче, — жартував Свист. — А то кокнули б тебе завтра голодного, і який-небудь Ганс покраяв би твоє сало тоненькими скибочками та на свій бутерброд. А так ось і життя повеселіло, наче сто грамів пропустив.

Пшеничний усе ще бурчав у своєму кутку, а розморений