Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

ти чого відмовчуєшся, Бен?

Голос Бенджамена Грісса долинув неначе з того світу.

— Його треба спустити у бомбовий люк…

— Ну, а потім?

— А потім… Потім натиснути гашетку. Так! Скинути в море! І як можна швидше, поки ми всі ще не корчимось у передсмертній агонії, як він! Я знаю — це чума!.. Після Бомбею я її в обличчя знаю. Ви як хочете, а я не бажаю подихати!

Голос Бена надривався і скрипів у навушниках, наче бормашина, поки Біля не обірвав його коротким і рішучим окриком:

— Ну, досить сирості!

Патрік поглянув на Уолтінга і зрозумів: Білл не дозволить скинути цього Кребса в море. Йому чомусь стало легше на душі. Навіть небезпека, що невідступно висіла над ними, видалась не такою вже жахливою, як раніше. Смерті в очі він уже дивився. Зрештою, це не так уже й страшно. Жахливо помирати падлюкою, що рятує свою шкуру. А ще жити з тавром на совісті. «З них двох Білл, по всьому видно, міцніший», — зробив висновок Патрік, спостерігаючи, як спокійно той розстібає, а потім розгортає свій пілотський планшет.

— Найближча можлива для нас земля, — промовив шеф-пілот після того, як уважно роздивився карту, — біля сімдесят восьмої паралелі. Тринадцять градусів на схід від Грінвіча. — Білл Уолтінг надовго замислився, потім потер перенісся і додав: — Попереду — Ведмежий. На ньому ми не сядемо. А далі Шпіцберген. Вирішуйте, джентльмени.

В голові у Патріка замутилося, перед очима попливла якась сітка. Він спробував відігнати її, але вона раптом розірвалась і настала темрява.

Розділ третій
ПЛИГАЙ, МАЛИЙ!

«Брістоль-бофорт» пробивався крізь туман. Годину тому цей туман врятував їх від «месерів», а тепер чого доброго міг стати причиною загибелі, — машина обледеніла і втрачала висоту. Бену, що сидів за штурвалом, довелося знизитись до самої води.

— Це не туман, це хмари, Білл, низькі хмари…

Голос Бена видався незнайомим і якимось театральним. «Повне, все що ніяк не оговтається, не знайде належного тону після одержаного під Уолтінга прочухана», — подумав Патрік. Йому вдивилось, втрата свідомості була хвилинною. Зараз він усе знову бачив, чув голоси пілотів, їх дихання у шоломофоні і це трохи заспокоювало. Самопочуття виправлялось на краще. Правда, ще йшла обертом голова, трохи нудило, та Патрік відносив усе те на рахунок смороду, що проникав до радіовідсіку з коридора, де все ще, не подаючи ніяких ознак життя, лежав у власному блювотинні Кребс.

— Слухай, Бен, поверни в бік Грінвіча на півтора градуса, а потім знову лягай курсом на північ. Треба обійти Медвежий. Там стіна півтораста метрів висотою.

— О'кей, шеф! — награно весело відповів Грісс.

— А ти, Патріку, повідом на базу: пройшли Медвежий, йдемо на Шпіцберген.

— На Шпіцберген?! — перелякано запитав Патрін.

— Там спробуємо сісти і протриматись, поки прийде за нами якась посудина. Мабуть же, є десь поблизу наші кораблі, підводні човни… Зрештою, пришлють літак. Тепер ми для них виросли в ціні через цього Кребса, чи як його там…

Спокій і впевненість Вілла Уолтінга передавались поступово і Патріку. Тамуючи біль у пораненому плечі, він почав кодувати текст. Руки не слухались: ліва ледь-ледь притримувала лист кодового журналу, права чомусь погано справлялася з олівцем. Біль посилювався з кожним ударом серця, вогненними стрілами пронизуючи плече, але радист з останніх сил намагався не показати свого стану перед шеф-пілотом. Ні, він не мав наміру демонструвати перед Біллом свою мужність, проте знав, що у того зараз вистачає куди більш вагомих турбот.

— Білл! — знову ніби здалека долетів голос Грісса. — А на Шпіцбергені німці є?

— В штабі нам говорили, що на початку війни туди заходили їхні підводні човни, а зараз там радіостанція в Свеа. Та ми й самі не раз приймали звідти метеозведення. Чи не так, Патрік?

— Вони сповіщають погоду для своїх літаків, що баражирують вздовж норвезького узбережжя. Більше там у них нічого нема… «Вони вже вирішили летіти на Шпіцберген, без мене вирішили…»

— А де будемо сідати? — не міг заспокоїтись Грісс.

— Прилетимо — побачимо. Архіпелаг великий. Не обов'язково сідати в Свеа, спробуємо дотягти до Баренцбурга.

— А навігація в цих широтах вже почалася? — запитав Патрік.

— Тут Гольфстрім, малий, а він дозволяє плавати цілий рік. Чи тебе не вчили географії? — знову ласкаво посміхнувся шеф.

— Рибалки напевне зараз сюди не запливають, га, Білл? — спитав Грісс. — Ну, скажи. Ти ж усе знаєш.

— Та що це ви з ножем до горла! — раптом вибухнув Уолтінг. — Скоро про все самі знатимете, недовго лишилося.

Патрік не ризикував більше розпитувати, зарився у свої цифри, виписував їх на аркуші бортжурналу кривими стовпчиками, прислухаючись до того, як гупає у пораненому плечі кров. У ці хвилини він з насолодою повернувся б туди, до спокійних галявин дитинства, під надійний захист материнської любові, проте невблаганний час рухав його вперед, назустріч невідворотним подіям.

— Значить, на Шпіцберген, — промовив він уже спокійніше.

— На Шпіцберген, — підтвердив Уолтінг, вдивляючись у різнокольорові позначки на карті.

— Стійте!.. Стійте!.. Зупиніться!.. Туди не можна! Не можна…

Крик розірвав монотонний гуркіт моторів. Вони з Біллом одночасно подивилися на пасажира і побачили, що він стоїть на колінах і благально простягає до них руки.

— Туди не можна! Нам треба летіти в Лондон! Тільки в Лондон!

Білл потер перенісся і ніби знову заглибився у вивчення карти, заправленої під прозору стінку планшета. По паузі спокійно сказав:

— Ні на чому, містере Кребс, чи як там вас ще… Бензин закінчується. Тут ось ніяк не