Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

зміркую, де сісти на цьому чортовому Шпіцбергені. По всьому видно, доведеться тягти до Баренцбурга і сідати там на лід фіорда.

— Ні, ми маємо летіти в Лондон і тільки в Лондон! — тупо дивлячись на них, вимагав пасажир.

— Коли б не ви, шановний, ми б уже підлітали до бази, а через вас доведеться мерзнути на цьому проклятому острові.

— Далеко від Тіпперері, — підтримав шефа Патрік словами з модної пісеньки і навіть спробував посміхнутися. Проте наступної миті, коли він глянув на Кребса, посмішку ніби хто враз стер з його обличчя. Як і раніше, стоячи на колінах, той однією рукою уперся в косяк дверей, другою піднімав на них з Біллом пістолет.

— Я заставлю вас повернути до метрополії!

— Дуже шкодую, містере Кребс, але це неможливо. Ну, як вам пояснити, щоб ви зрозуміли: літак не примус, коли керосин кінчається, все! Труба! Підкачувати немає сенсу. Ми, правда, можемо повернути назад у Норвегію, 1 тоді, я так думаю, вам одірвуть голову німці; або летіти на схід до росіян, але це вам теж… Адже ви, з усього видно, розвідник і раптом опинитесь у Мурманську. Що про це скажуть в Лондоні, у штаб-квартирі Інтеллідженс сервіс? Ви розумієте, про що я…

Кребс, здавалося, не чув Білла. Вся його увага зосередилась на тому, щоб звестись на ноги. Чіпляючись за одвірок, він насилу підвівся. Лице його сіре від муки, очі налиті кров'ю, на щоках перекочуються уперті жовна.

— Повертайте до метрополії!

— Ви що, з глузду з'їхали? Я ж сказав, що це неможливо, — як міг спокійно заперечив Вілл.

— Повертайте!.. Інакше., буду стріляти! — Він стояв на кволих ногах, весь чорний від болю.

— Стріляти можна… Проте я б вам не радив псувати враження. Адже ми вас прийняли за…

Вілл не закінчив фрази. Пролунав постріл. Куля черкнула по планшету поруч з рукою шеф-пілота і вп'ялася в панель радіостанції. Зловісне астматичне дихання ефіру в навушниках урвалося, так ніби та куля за панеллю влучила прямо в серце хворого. Це помітив лише Патрік. Увагу Уолтінга відволік крик Мартіна Кребса:

— Я вам наказую! Наказую негайно повернути!.. — Він захрипів, обличчя вкрилося бурими плямами. Упершись чолом в одвірок, він раптом різко, ніби від удару в живіт, вигнувся, скрючився і упав долілиць. Пістолет випав з руки. Пальці скорчила судомина. Застогнав так, ніби зсередини його пекли розжареним залізом. Потім раптом звівся, заревів і повалився на стіну, зашепотів, заворушив безмовними губами, про щось благаючи, але вже не Білла і Патріка, а когось, хто був далеко, у просторі, за бортом літака.

— Стійте! Зупиніться-я-а! Туди не можна… Це кінець. Кінець усьому. Всьому живому на землі…

Ще кілька разів конвульсивно здригнувся, смикнувся і затих.

— От як буває… Кричав, стріляв, а сам… — сумно промовив Уолтінг, констатуючи смерть пасажира.

— Він міг тебе убити, — сказав Патрік, який лише тепер усвідомив всю міру небезпеки. Він навіть простягнув руку і доторкнувся до шефа, щоб пересвідчитись, чи той справді живий.

— Тебе теж міг, — сказав Білл. — Запам'ятай, малий, підлість — вона має свій рахунок, за яким рано чи пізно, а доводиться платити.

— Що у вас там? Кричу, кричу… Ви що, повмирали? — почули вони голос із пілотської кабіни. Це питав Грісс. Проте дивна річ, голосу його у шоломофоні вони не чули. Зараз він лише заважав їм слухати один одного. Напруження останніх хвилин не давало змоги повною мірою усвідомити те, що сталося. Цей безглуздий постріл Кребса залишив їх без зв'язку з базою, одірвав од світу, прирік на цілковиту самотність. Коли ця думка дійшла до свідомості Патріка, він стрепенувся, проте з великим зусиллям примусив себе спокійно промовити: — Ти чув? Бен кличе…

— Чого кричиш? — повернувся до Грісса шеф-пілот.

— Хто стріляв?

— Ніхто… Тобі почулося, — Уолтінг поглянув на Патріка. — Помер наш пасажир. Царство йому небесне… Малий, передай на базу, що містер Кребс… велів нам довго жити. Передай з усіма подробицями, але без цього, — він показав на пробитий кулею планшет. — Не панікуй, малий, все буде о'кей! Відстукай їм про все, а я піду, пора підміняти Бена.

Уолтінг поглянув на тіло Кребса, копнув носком пістолет, що лежав на підлозі біля його ніг, і знову повернувся до Патріка. Дивлячись на вкрай стурбоване лице радиста, спитав:

— Ну, чого ти? Тобі що, погано?

— Ні, Білл, я в нормі…

— Ну, то чого ти дивишся на мене, як на привид?

— Рація… Рація… Мовчить!.. — Патрік покрутив варіометри, вимикачі — все, що можна було крутити на панелі бортової радіостанції, ніби пропонуючи Уолтінгу особисто переконатись у правдивості його слів. Але шеф-пілот тільки рукою махнув.

— Час від часу не легше, — промовив він і зник за дверима пілотської. Патрік залишився наодинці з мертвим Кробсом і мертвою рацією. Час ніби враз зупинився, на диво повільно посуваючись вперед. За вікном ледь ворушилось моро, порізано, паче мармурова плита, смужками білопінних гребенів. І могутні хвилі зараз здавалися нерухомими. Тобто вони рухались, але літак летів так швидко, що око фіксувало їх застиглими. Морська безодня завмерла, затаїлась, над нею низько нависли важкі громаддя хмар. Вони тисли на море вагою тисяч тонн розпорошеної вологи і, обмежуючи видимий простір кількома кілометрами, звужували горизонт, стискали світ до малесенького клаптика. Патрік прихилився здоровим плечем до ілюмінатора, притих, боячись озирнутися на мертвого Кребса. Він знав, що той уперся скляним оком у дюралеву заклепку підлоги, ніби вдивлявся через неї у потойбічний світ. Цей погляд Патріку було несила зносити. Він лякав більше, аніж таємниче, розчавлене хмарами море.

— Спробуємо пробитись крізь хмари. Поки ще є бензин, треба набрати висоту, — донеслося з пілотської кабіни.

Це говорив Білл. Його голос Патрік впізнав одразу, бо ловив, як надію. За тих обставин, що склалися, він сподівався лиш на Уолтінга. Грісс за ці кілька годин польоту встиг