Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"

class="book">— Інакше не можна, кажу вам: увесь двір збаламутить, знаю. Коли кажу, значить, знаю. Ось де вони в мене, оці пащекухи та баламути, — він поплескав себе по потилиці. — Робити їй нічого, от вона й шукає, кого б їй укусити. Таким попусти — весь будинок піде чортокопитом.

Бім весь час стежив за виразом облич, за жестами, інтонацією і добре зрозумів: Гість і хазяїн — зовсім і не вороги, а навіть, з усього видно, поважають один одного. Спостерігав він ще довго, поки вони про щось потім розмовляли. Та коли вже він збагнув головне, решта його цікавила мало. Він підійшов до Гостя й ліг коло його ніг, немовби кажучи цим: «Вибачте».

НОТАТКИ ХАЗЯЇНА

Сьогодні був голова будкому, розбирав скаргу на собаку. Переміг Бім, А втім, гість мій судив як Соломон. Самородок!

Чого ж це Бім спершу загарчав був на нього? Ага, зрозумів! Я ж не подав руки, зустрів того суворо (полювання ж довелося відкласти), а Бім сприймав за своєю собачою природою: хазяїнів недруг — мій недруг. І тут мало б бути соромно мені, а не Бімові. Просто диво, яке в нього напрочуд тонке сприйняття інтонації, виразу обличчя, жестів! На це неодмінно треба завжди зважати.

Опісля у нас з головою будкому виникла цікава розмова. Він остаточно перейшов на «ти»:

— Ти, — каже, — тільки подумай: сто п'ятдесят квартир у моєму будинку! А чотири-п'ять баламуток-нероб можуть таке зчинити, що нікому життя не буде. І всі їх знають, і всі бояться, а потайки клянуть. Адже на поганого пожильця навіть унітаз гарчить. їй же право!.. Найстрашніший ворог мій хто? Та той, хто не працює. У нас, брат, можна й не працювати, а їсти од пуза. Тут щось не так, скажу я тобі по щирості. Не так, значить… Можна, можна не працювати. Ач як! Ось ти, приміром, що робиш?

— Пишу, — відповідаю, хоч я й не зрозумів, жартує він чи говорить серйозно (люди з гумором частенько вміють так).

— Та хіба ж це робота! Сидиш — нічого не робиш, а гроші, мабуть, платять?

— Платять, — відповідаю. — Але ж я мало одержую — постарів уже, на пенсію живу.

— А до пенсії — ким?

— Журналіст я. В газетах працював. А тепер ось помаленьку пишу дещо вдома.

— Пишеш? — поблажливо перепитав він.

— Пишу.

— Ну, давай, коли вже таке діло… Звичайно, ти людина, видно, непогана, а от бачиш… Отож-бо й воно. Я також пенсію одержую, сто карбованців, а працюю ж головою будкому, безплатно працюю, зваж на це. Я звик працювати, усе життя на керівній, і з номенклатури не викидали, і по другому колу не ходив. Під кінець уже затерли: нижче, нижче й нижче. Останнє місце — маленький заводик. Там і пенсію призначили. А персональної не дали — заковика маленька є… Працювати повинен кожен. Так я думаю.

— Але ж у мене робота теж важка, — намагався я виправдатись.

— Ото писати? Дурниці. Якби ти був молодий — я б і за тебе взявся. Ну, коли пенсія… А так, якщо молоді, та не працюють, виживаю з будинку: або трудися, або котися звідси.

Він і справді гроза гультяїв у будинку. Здається, головна мета його життя тепер — гризти ледацюг, пліткарів і нероб, але зате виховувати — усіх без винятку, що він і робить охоче. А довести йому, що писати — також робота, як виявилось, неможливо: тут він або хитрував з підводним гуморком, або просто був поблажливий (нехай, мовляв, поки що пишуть — є нероби й страшніші).

Виходив він добрий, відкинувши лукавинку, погладив Біма й сказав:

— А ти живи, значить. Але з Тіткою не зв'язуйся. — І до мене — Ну, бувай. Пиши, куди ж бо дінешся, як воно таке вже діло.

Ми потисли один одному руки. Бім провів його до дверей, крутячи хвостом і зазираючи йому в обличчя. У Біма з'явився новий знайомий: Павло Титович Ридаєв, простіше «Павтитович».

Зате у Біма завівся й недруг: Тітка, єдина людина з усіх людей, якій він не вірить. Собака розпізнав наклепницю.

Та полювання сьогодні пропало. Так буває: жде людина доброго дня, а виходять самі неприємності. Буває.

РОЗДІЛ 4
Жовтий ліс

Одного з наступних днів, рано-вранці, вони удвох вийшли з дому. Спочатку їхали трамваєм, стоячи на площадці. Вагоновод була знайома Івану Івановичу та Бімові. Звичайно ж, Бім привітався з нею, коли вона виходила перевести стрілку. Знайома ласкаво пом'яла його вухо, але Бім руки не лизнув, а просто подріботів лапами, сидячи, і відстукав хвостом відповідне цій нагоді привітання.

Потім, уже за містом, їхали автобусом, у якому й було всього п'ять-шість чоловік такої ранньої години.

Коли сідали, шофер щось пробурмотів, повторюючи слово «собака» і «не дозволено». Бім легко усе збагнув: шофер не хоче їх везти, і це погано, — по обличчях збагнув. Один з пасажирів заступився за них, другий, навпаки, підтримав шофера. Бім з великою цікавістю спостерігав за суперечкою. Нарешті шофер вийшов з автобуса. Біля порога хазяїн дав йому жовтенького папірця, піднявся східцями разом з Бімом, сів на сидіння й сумно зітхнув: «Ех-хе-хе!»

Бім давно помітив, що люди обмінюються якимись папірцями, які пахнуть не добереш чим. Одного разу він принюхався й почув, що папірець, який лежав на столі, пахне кров'ю, потицяв у нього носом, намагаючись привернути увагу хазяїна, але той і вухом не повів — безчуттєвий! — а править своє «не можна». Та ще й замкнув папірці в стіл. Інші, щоправда, поки що чисті, пахнуть хлібом, ковбасою, взагалі магазином, але більшість — багатьма руками. Люди їх люблять, ці папірці, ховають у кишені чи в столі, як хазяїн. Хоча в цих справах Бім нічого не тямив, одначе легко вгадав: як тільки хазяїн