Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"

папірець з кишені, — скарга на нього. Ось. — І подав хазяїнові папірець.

Читаючи, Іван Іванович хвилювався. Бім, помітивши це, самочинно зійшов з місця і сів у ногах у друга, мовби захищаючи його, але на Гостя вже не дивився, хоч і був насторожі.

— Дурниці тут, — сказав Іван Іванович уже спокійніше. — Нісенітниця. Бім — собака добрий, нікого він не вкусив і не вкусить, нікого не скривдить. Собака інтелігентний.

— Хе-хе-хе! — потрусив животом Гість. І чхнув недоречно. — У-у, бидло! — звернувся він незлобиво до Біма.

Бім ще більше одвернувся вбік, але зрозумів, що йдеться про нього. І зітхнув.

— Як же це ви розглядаєте скарги? — спитав Іван Іванович, тепер уже зовсім спокійно й усміхаючись. — На кого скарга, тому й даєте її читати. Я б вам і так повірив, зі слів.

Бім помітив в очах Гостя смішинку. А той мовив:

— По-перше, так годиться. По-друге, скарга не на вас, а на собаку. А собаці ми не дамо читати. — І засміявся.

Хазяїн також трошки посміявся. Бім навіть і не всміхнувся: він знав, що говорили про нього, а що й до чого, не міг утямити — надто вже незрозумілий. Гість виявився. Той тицьнув пальцем на Біма й сказав:

— Собаку треба звільняти. — І відмахнув рукою до дверей.

Бім зрозумів, що від нього вимагають: йди звідси. Але від хазяїна він не відступив ані на сантиметр.

— А ви покличте скаржницю — поговоримо, може, владнаємо, — попросив Іван Іванович.

Гість, понад сподівання, вийшов і невдовзі повернувся з жінкою:

— Ось, привів тобі тітку, значить.

Бім її також знав: невеличка на зріст, писклява й гладка, вона, одначе, цілими днями сиділа на лавці в дворі з іншими вільними від роботи жінками. Якось Бім навіть лизнув їй руку (не від повноти почуттів тільки до неї особисто, а до людства взагалі), від чого та заверещала і почала кричати щось на весь двір, звертаючись до відчинених вікон. Що вже вона там кричала, Бім не зрозумів, але злякався, кинувся геть і почав дряпатися в двері додому. Більше провини за ним перед Тіткою не було. І ось вона увійшла. Що з ним зробилося! Він спершу припав до ніг хазяїна, а коли той погладив його, то, підібгавши хвоста, пішов до лежака і скоса дивився звідти на неї. Він нічого не розумів із Тітчиних слів, а вона скрекотіла сорокою і весь час показувала свою руку. Тітка розмахувала руками, сердито зиркала на Біма, і він зрозумів: це за те, що лизнув не тому, кому слід. Молодий, молодий був Бім, тому й не все ще тямив. Можливо, він думав і так: «Винен, звичайно, та що вдієш тепер». В усякому разі, щось таке в його очах було.

Тільки невтямки Біму, що звинувачували його брехливо.

— Вкусити хотів! Вкуси-ити!!! Майже вкуси-ив!

Іван Іванович, перебивши Тітчин скрекіт, звернувся просто до Біма:

— Біме! А принеси-но мені капці.

Бім виконав охоче її ліг перед хазяїном. Той скинув мисливські черевики й засунув ноги в капці.

—Тепер віднеси черевики.

Бім і це проробив: по черзі відніс їх під вішалку.

Тітка замовкла, вирячивши очі. Гість сказав схвально:

— Молоде-ець! Ти дивись, уміє, значить. — І якось начеб неприязно глянув на Тітку: — А ще він уміє що-небудь?

— Ви сідайте, сідайте, — запросив Іван Іванович і Тітку.

Вона сіла, сховавши руки під фартух. Хазяїн поставив стілець Бімові й скомандував:

— Біме! На стілець!

Бімові повторювати не потрібно. Тепер усі сиділи на стільцях. Тітка прикусила губу. Гість, задоволено похитуючи ногою, примовляв:

— Ладненько виходить, ладненько, ладно.

А хазяїн хитрувато примружив очі на Біма:

— Ану, дай лапу. — І простягнув долоню.

Поздоровкались.

— Тепер, дурнику, поздоровкайся з гостем, — і показав на того пальцем.

Гість подав руку:

— Здоров, братку, здрастуй, значить. Бім усе зробив вишукано, як і годиться.

— А не вкусить? — обережно спитала Тітка.

— Що ви! — аж вразився Іван Іванович: — Простягніть руку й скажіть: «Лапку!»

Та дійсно витягла долоню з-під фартуха й простягла Бімові:

— Тільки не вкуси, — попередила вона.

Ну, тут уже й описати неможливо, що сталося. Бім шаснув до лежака, зайняв негайно оборонну позицію, притиснувшись задом у куток, і втупився в хазяїна. Іван Іванович підійшов до нього, погладив, узяв за нашийник і підвів до скаржниці:

— Дай лапку, дай…

Ні, не подав лапу Бім. Одвернувся й дивився в підлогу. Вперше не послухався. І понуро поплентав знову в куток, повільно, винувато й засмучено.

Ой, що тут скоїлося! Тітка заторохкала, мов те розсохле калатало.

— Ти ж мене образив! — кричала вона на Івана Івановича. — Якийсь паршивий пес мене, радянську жінку, ні за що має! — І тицяла пальцем туди, де сидів Бім. — Та я… та я… Знатимеш!

— Годі! — несподівано гаркнув на неї Гість. — Брешеш ти, значить. Не вкусив він тебе й не збирався. Він же тебе боїться, як чорт ладану.

— А ти не горлай, — спробувала вона відбитися.

Тоді Гість сказав однозначно:

— Цить! — І звернувся до хазяїна — З такими інакше не можна. — І знов до Тітки — Ач яка! «Радянська жінка», ти диви… Ану, забирайся звідси! — гаркнув він. — Ще раз збаламутиш, осоромлю. Забирайся!

Скаргу він подер у неї на очах.

Останні Гостеві слова Бім добре зрозумів. А Тітка пішла мовчки, гордо піднявши голову й ні на кого не глянувши, хоч Бім тепер не зводив з неї очей і дивився на двері навіть ще й після того, як вона пішла, а кроки її затихли.

— Надто вже ви з нею… грубувато, — промовив Іван Іванович.