Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

Це вже підозріло. Невже існував якийсь зв'язок між Валуйком, Хутченко і злодіями? Я перевірив його документи: шляховий лист, накладну. Виявилось, Валуйко продавав вино, вироблене плодоконсервним цехом радгоспу. Ніби все гаразд. Проте для певності вирішив обдивитися автолавку.

— У вас нема в машині ніяких сторонніх речей? — запитав у шофера.

— Яких сторонніх? — не второпав, витягаючи з кишені рябу зім'яту кепку.

— Ну, крім вина, яке ви продавали, — пояснив йому.

Валуйко витріщився на мене:

— Звідки вони? Жартуєте, чи що? Шукайте, — і насмішкувато хмикнув. — Речі… Оселедців купив, хліба…

В кузові, серед порожніх ящиків, ми нічого не знайшли. Валуйко, зовсім отямившись, зловтішно покахикував і тер долоні. У мене підупав настрій, і я готувався вибачитись перед водієм. Ми перейшли до кабіни. Я відчинив скриньку, порпався у різних гайках і болтах, а лейтенант підняв сидіння й теж копирсався у шоферському причиндаллі.

— Товаришу капітан! — несподівано вигукнув дільничний інспектор.

Я обернувся… і не повірив власним очам: він тримав у руці песцевий комір, грубо відрізаний від пальта. А далі… Далі Валуйко поводився точнісінько, як Шалапуха, коли з кишені його куртки випала обручка, лише не пробував тікати. Він присів навпочіпки під парканом й наче скам'янів. Речові докази завжди справляли гнітюче враження на злочинців, бо вже не викрутитись, не заперечити.

Мені залишилося тільки взяти дозвіл на обшук у Хутченко. І, поки чекав Топчія, не давали спокою питання: скільки було злодіїв і хто з них поранив Молостова? Чи причетний Зубовський до крадіжки? Що скажуть експерти після обстеження місця події?

На столі лежали речові докази — обручка і відрізаний комір. Але Валуйко, опам'ятавшись від потрясіння, клявся й божився, що вперше його бачить і не знає, звідкіля узявся в кабіні під сидінням. Тепер ми поклали надію на очну ставку. Я з неприємністю згадував Хутченко, галасливу й розгнівану молодицю. Перед нею довелося вибачитись — обшук нічого не дав. Як вона поведеться з чоловіком, машиністом тепловоза, коли сусіди донесуть йому про Валуйка?

Топчій міряв кроками кабінет, кидаючи уважні погляди на стіл, на водія автолавки, що сидів на стільці під стіною з опущеною головою. Я здогадувався про перебіг думок слідчого (вони не різнилися від моїх). Ми рже вияснили: автолавка стояла найближче зі всіх машин до сарая. На цій підставі виникло одне припущення.

— Федоре Івановичу, ви часто навідувались до Хутченко? — несподівано звернувся до Валуйка Топчій.

— Як тільки виривався до міста.

— Приблизно скільки разів? — допитувався слідчий.

— Шість-сім, — подумавши, відповів шофер. — Ми з нею недавно…

— Машиною їздили? — уточнював Анатолій.

— Без автолавки моя до города не пускає, — із жалем відповів.

— Угу, угу… — задоволено поугукав Топчій, продовжуючи крокувати кабінетом.

Я відразу здогадався, що мав на увазі Анатолій, зацікавившись зустрічами Валуйка із Хутченко. Ми з нетерпінням чекали очної ставки. У двері постукали. Слідчий круто повернувся.

— Привели затриманого, — доповів міліціонер.

— Уведіть, — розпорядився Топчій, сідаючи за стіл.

До кабінету ступив Бог і зупинився, зиркнув на обручку й песцевий комір, потім безвиразно на Валуйка й втупився у підлогу. Ми уважно стежили за виразом їхніх облич. Ніякої реакції.

— Валуйко, ви знайомі з цією людиною? — офіційним тоном запитав слідчий кивнувши на Шалапуху.

— З оцим? — шофер зміряв Бога з ніг до голови, кривлячи презирливо губи. — Звідки? Він не терешківський, а в місті не здибались.

— А ви, Шалапуха?

Шалапуха прискіпливо, прискаливши ліве око, розглядав шофера. По часі осудливо похитав головою.

— А я його бачив, — сказав, наче вистрілив.

— Де?! — скочив Валуйко, зціпивши кулаки. — Ти що верзеш? Він мене бачив! Блекоти об'ївся?!

— Спокійно, Валуйко, спокійно, — я втихомирив його. — Сідайте. То де, Шалапуха, бачили?

— На ринку. Продавав, гад, «біоміцин» з націнкою! — обурено вигукнув. — У-у, шкурник, попався!

Я застережливо підняв руку, бо Валуйко, люто скрегочучи зубами, знову ледь не схопився.

— І це все, Шалапуха? — запитав розчаровано Топчій.

— Все. Його золотозубу пику я добре запам'ятав, — зі злістю підтвердив.

Я насилу стримав усміх, потішений гнівом Бога. Йому довелося вишкрібати останні мідяки на пляшку вина, бо справді на ринку воно трохи дорожче. Гірко визнавати невдачі і радісно довести невинність людини. Я почав схилятися до думки про навмисне підстроєний непевний слід. Особливо явно це вгадувалося на Валуйкові. Топчій його відпустив, на превелике невдоволення Бога, узявши підписку про невиїзд за межі області. Із Шалаиухою справа складніша.

Валуйкові могли непомітно підкласти комір під сидіння (кабіна не замикалась, і автолавка без нагляду). Богові ж обручку, та ще й у кишеню… Сумнівно. І мати Зубовського проговорилася, що не чула, коли повернувся Вадим із гульок.

— Ви хоч розумієте, Богдане, своє становище? — звернувся до нього Топчій.

— А мені воно до лампочки, — безтурботно відповів. — Не обкрадав я магазину. Потримаєте і відпустите.

— Все-таки де ви були, що пізно повернулися додому?

— Я вже казав, — напрочуд спокійно поводився Шалапуха. — Гуляв у парку.

— Значить, не хочете зізнатись?

— Нема в чому, — недбало погойдував ногою й поглядав на нас з неприхованою зневагою.

Я не впізнав Бога: від розгубленості й розпачу не залишилося й крихти. Чому змінився його настрій? Через почуття невинності чи впевненість, що не зберемо доказів? Йому наче відкрилися небачені нами обшири. Словом, я теж, як і Топчій, відчував: Бог щось знав про крадіжку. Мені здавалося, якийсь факт чи здогад він осмислив після затримання.

— Шкода, доведеться відправити вас у слідчий ізолятор, — попередив Шалапуху Топчій.

Коли його вивели, ми часину мовчали, заглиблені в роздуми. Першим заговорив слідчий.

— Ти зрозумів, Арсене, вони точно знали про від'їзд Валуйка і залицяння до Хутченко, —