Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

внизу, — подав його свідчення, не гадаючи, що пізніше воно зрине у пам'яті, коли назріватиме злочин значно тяжчий, ніж крадіжка.

Він швидко дописав.

— Ви знаєте Зуба?

— Хе, колишній «король» навколобазарної шпани, — презирливо мовив Славко. — В дитинстві витрушував з нас мідяки. Працював зі мною на заводі. Вигнали за прогули і пиятику.

— А з ким він товаришує?

— Не знаю. Мені ніколи й на вулицю вийти, — поскаржився. — Колись водився з Богом — Богданом Шалапухою.

Я вірив йому і співчував, бо праця і навчання — важкенький віз, під силу не кожному. Безперечно, шляхи Агапова і Зубовського розійшлися. І, характерно, хлопчаки, які витрушували мідяки у своїх ровесників, рідко ставали порядними людьми. Мені подобався Агаиов. Він отямився після наших несподіваних відвідин, і тепер у ньому відчувалася робітнича закваска.

Цього разу я роздивився велику фотокартку. На ній середнього віку жінка з довгими косами, що вільно спадали на плечі. Вона вилицювата, і очі посаджено широко, ніс трохи приплюснутий, губи великі, повні. В погляді — рішучість, воля, незважаючи на кругле підборіддя. Проте привертали увагу бойові нагороди на жакеті.

— Хто це? — поцікавився я.

— Моя мати, зенітниця, — гордовито сказав Славко. — Збила три «месери», була поранена… Фотографувалася на двадцятиріччя з Дня Перемоги.

В вікні майнула постать Бунчука. Я зрозумів — надійшла по рації якась звістка. Квапливо попрощався з Агаповим і заспішив надвір. Зіткнувся з Миколою під дверима.

— Арсене Федоровичу, повідомлення: автолавка на вулиці Тінистій. Там чекає дільничий інспектор, — випалив сержант.

Нарешті розшукали Валуйка! Третій підозрюваний.

6.

Часом не «малина» на Тінистій? Це ж десь на околиці. Мабуть, використали автолавку і кинули її на глухій вулиці, щоб довше шукала міліція. Випробуваний хід. А «Волга»? Виходило — злодії мали дві машини. Постривай, заспокоїв сам себе, не гарячкуй… У такому випадку надто ліз нам у очі Валуйко. Хто зробив підкоп, набагато хитріший. Адже шофер автолавки залишив явні сліди: оформлявся у Будинок колгоспника по паспорту. Злочинці, як правило, намагалися нічим не привертати до себе уваги. Хоч Валуйко і не привертав: приїхав — поїхав.

Ми проскочили центром міста, вихопилися на проспект Леніна, поминули автобусну станцію, на якій менше року тому сталося вбивство з пограбуванням заготівельника райспоживспілки Ричка і звідки потягся кривавий слід рецидивіста Мирона Дриги. Бунчук глипнув на мене — напевне, теж згадав, як через сім годин розшуку, ризикуючи життям, ми затримали вбивцю.

Вже Тіниста. Вона тяглася вздовж лиману, і в просвітах між деревами вдалині іноді зблискувала вода, наче великі сонячні зайчики. Білопінно цвіли садки. Опалий ніжно-рожевий квіт лежав на хіднику під парканами, на бруківці й ворушився, вихорився від подуву вітерцю, мов ранні сніжинки. Від них не проймав дріж, а навпаки — охоплювало збентеження, приємна млість наповнювала груди, і серце прагнуло добра, радості й ласки…

Я віддалік побачив дільничного інспектора. Він чатував на розі вулиці й поглядав у наш бік. За хвилину загальмували коло нього. Дільничний — молодий, гінкий лейтенант, веселоокий, з рідким ластовинням на напівдитячому обличчі — скоромовкою доповів:

— Об'єкт стоїть з ночі, товаришу капітан.

Я кивнув і в глибині вулиці запримітив автолавку — сіру машину ГАЗ-51 з металевою будою, що тулилася до штахетника.

— Миколо, взнай, де Топчій, — дав доручення сержантові, і ми рушили з дільничним Тінистою.

Коли я намірився відчинити хвіртку до подвір'я, під яким стояла автолавка, він зауважив:

— Шофера там нема. Я вже заходив.

От тобі на! Моє передбачення справдилось: таки покинув машину Валуйко і втік. На дверях автолавки висів замок, зате кабіна не замкнена. Я глянув на найближчі будинки, потім на посмутнілого лейтенанта.

— Я недавно прийняв дільницю, — вибачливо мовив, зрозумівши мене без слів. — Ще не знаю своїх жителів і підказати вам…

— Гаразд, сховайся за машину, — сказав йому, а сам забрався до кабіни, натис на сигнал.

На тихій, справді тінистій вулиці голосно, надсадно лунала сирена… Я не приймав пальця з кнопки, тривожачи мешканців околиці. Іншого виходу не було. Коли б шофер приїхав удень, хтось та побачив би, до кого він зайшов. Мені вже заклало у вухах. Ген на вулицю видибала бабуся, втупилась у машину. Десь загавкав пес…

Раптом біля зеленого паркану, наче з-під землі, з'явився простоволосий чоловік з рябим піджаком у руці. Він побіг до автолавки, погрожуючи кулаком, щось вигукуючи. Я прийняв палець з кнопки і подумки привітався: «Ну, здоров, Валуйко! Нарешті ми стрілись. Сам ідеш, голубчику, до рук, виманив тебе…» Він рвонувся до кабіни, блідий, з побілілими очима від злості, і зривистим голосом засичав:

— Ти чого репетуєш, так тебе перетак? Хочеш заробити, бовдуре, по мармизі? Ану вимітайся, в печінку тебе й селезінку! Налигався, собако!..

Я спокійно, мовчки розглядав його, молодика моїх років, м'язистого, середнього зросту, з рівним, благородним носом і двома золотими зубами вгорі, із синцем на шиї, мов од щипка. Примітний автолавщик і показний із себе.

— Ти чого лупиш зіньки? Вилазь, так тебе… — і затнувся, наче проковтнув язика, — позаду нього вигулькнув дільничний інспектор.

Водій зробив порух, ніби збирався дременути, та його застережливо взяв за лікоть лейтенант.

— Валуйко Федір Іванович? — запитав я його.

— Я. А що? — здивовано озирнувся.

— Чому не в Терешках? Адже виїхали з готелю на світанку, — відразу відтяв йому шлях до неправди. — У кого були?

— А що? — знову повторив, украй вражений появою працівника міліції, і не знаходив інших слів.

— Відповідайте. Я з карного розшуку, каштан Загайгора.

— А господи!.. — несамохіть вирвалось у нього, і Валуйко зів'яв, втрачаючи свій войовничий шал. — Я ж нічого… Ну, виїхав до однієї… молодиці, — видушив із себе.

— До кого?

— Хутченко Антоніна.

— Де вона працює?

— На колгоспному ринку