Читати книгу - "Свідків злочину не було"

глянув на мене відсутнім поглядом, і я зрозумів, що тренер думав про щось своє.

— Пробачте, ви до мене? — перепитав, закліпавши повіками.

— Так. Інспектор Загайгора.

— З облвно? — вже осмислено дивився карими очима.

— З карного розшуку.

Радутний звів брови, мабуть, дивуючись моїй появі.

— Так швидко?!. — мимоволі вирвалося у нього, та нараз опанував собою, насупився. — Значить, справа серйозна, якщо ви тут?

— Розслідування покаже, Павле Трохимовичу. А ви нам повинні допомогти.

— Гм, розслідування… — тренер посміхнувся. — А не передчасно забили тривогу? Просто дитячі вибрики, наслідки перехідного віку або… сімейні незлагоди. Руслан — хлопець з характером.

— У нас заява Табурчак, і наш обов'язок — знайти її сина, — відповів я, а про себе зауважив, що міркування Радутного співпадають з моїми попередніми роздумами.

— Ходімо до мене, — запросив тренер. — У кабінеті спокійніше.

Я пішов за ним. Піднялися східцями до будинку з черепашника. Радутний відімкнув двері. Ми увійшли до невеликої кімнати з вікном на лиман. У ній, крім стола телефоном, ще стояло кілька стільців, вузька шафа, крісло в кутку, на стіні висіла чеканка — вітрильник серед розбурханого моря, великі фотокартки яхтсменів-чемпіонів, вимпели. На саморобних полицях стояло з десяток кубків.

Тренер поклав мегафон на стіл і сів на підвіконня, мов не збирався зі мною довго розмовляти. Авжеж, через півгодини похід до музею. Він нетерпляче поглядав на мене наче квапив із запитаннями.

— От щодо характеру… — почав я… — Який він у Руслана?

— Хлопчик здібний, — сказав Радутний не замислюючись. — Розвинутий фізично і розумово, начитаний, як для свого віку, дуже впертий, проте ні з ким не товаришував з яхтсменів. Мабуть, тому, що завжди поспішав додому. Ще — відвертий, дисциплінований.

— У чому саме впертий?

— Бачите, вітрильний спорт вимагає наполегливої праці, і не кожний з восьми літ здатний іти до визначеної мети, — пояснив Радутний. — Та ще й ризик. Щоб перемогти страх перед водою й глибиною, треба мати добрий гарт. Знаєте, про такого сина можна тільки мріяти. Ви бачилися з його батьками?

— Лише з матір'ю. Батько у відрядженні.

— У відрядженні? — зраділо перепитав. — А часом Руслан не до нього?..

— Навряд. Він же знає, що означатиме для матері його вчинок.

— Н-да, Руслан любив маму, — погодився Радутний. — А взагалі, чужа сім'я — темний ліс. Та й ніколи він не розповідав про своїх батьків.

— Ви не помітили того дня ніяких змін у його поведінці, настрої?

— Ні. Спокійний, врівноважений, як завжди. Ні, — розвів руками. — Ще співав свою улюблену пісню з кінофільму «П'ятнадцятилітній каштан»: «Кто привык за победу бороться…»

— Хм… Ви часто висаджували його на набережну?

— Траплялось. Хлопчина стомлювався на додатковому тренуванні, і я сам ставив швертбот, прибирав, — зніяковів Павло Трохимович. — Все ж дитина…

Мені подобався тренер чіткими відповідями без довгих пауз, що свідчило про знання своїх вихованців. У нього, був упевнений, не сьогодні склалася думка про Руслана. І тримався зі мною тренер вільно, наче з давнім знайомим. От лише розмова була не з приємних, і це ми обидва г зуміли.

— Ви бачили, як Руслан ішов по Пушкінській?

— Як вас.

— У що він був одягнений?

Радутний на мить замислився і сказав:

— Сині прості штани, біла футболка, коричневі сандалі і… Все.

— Без кепочки?

— Без… — Тренер глянув у вікно й спохмурнів, мабуть, помітив якийсь нелад. — Вибачаюсь, я зараз…

Він залишив кімнату. Я скористався з його відсутності й наважився подзвонити Табурчак. Присунув до себе телефон, набрав номер. Валентина Гнатівна відразу підняла трубку.

— Руслане, це ти? — пролунало, сповнене надії і тривоги, її запитання. — Ти?!

У мене тоскно защеміло серце.

— Турбує Загайгора. Ваш чоловік ще не повернувся з відрядження? Йому не повідомили? — навмисне перебив її, щоб не поглиблювала свій відчай, який терзав мені Душу.

— Нема Вадима… нема… нікого… — і стишено додала, ніби здолала страшенну втому: — Віталик уже вдома… Віталик…

Табурчак поклала трубку, а її голос звучав у мені, зболений і надсадний, і я ніяк не міг його позбутись. Добре, що не сказав їй про кепочку, а то ще дужче хвилювалася б. Я не надавав тій кепочці великого значення. Ну, прийшов без неї. І що? Мабуть, віддав Віталику або по дорозі здерли хлопчаки-бешкетники. Втім, буде видно.

Подивився у вікно і ніде не помітив Радутного. Взяв у нього зі столу пошарпану книгу «Ян Проктор. ПЛАВАНИЕ ПОД ПАРУСОМ. Ветер, волнение и течения». Переклад з англійської. Почав переглядати. Із тексту зрозумів, що яхтсмену слід розбиратись в аеродинаміці, метеорології і гідрології. А я вважав, що то справа нескладна.

Зайшов Радутний, і я підсвідомо відчув якусь зміну в ньому, наче щось трапилося, поки він був надворі. Напевне, нашкодили вихованці. Он як галасували: аж видзвонювали шибки у вікні! Тренер насторожено зиркнув на мене й вимушено посміхнувся. Я не запитав його, що там сталося, вирішив не втручатися в процес виховання.

— Показав йому книжку:

— Справді Руслан знає ці премудрості?!

— Знає багато, і пам'ять у нього чудова, — Радутний глянув на годинник.

— Ага, Павле Трохимовичу, хто в нашому місті найстаріший тренер з боксу?

— Нагорняк Леонід Васильович.

— Він ще працює?

— Щодня, зранку і ввечері у спортзалі педінституту.

— Дякую. Мені було приємно з вами познайомитись. — Я міцно потис його долоню. — А Руслан, я вірю, скоро знайдеться.

— Ми всі сподіваємось. Діти хвилюються, питають… — він стулив губи, аж вони побіліли.

Повернувся Віталик! Що мені дасть зустріч з ним? Які нові факти? Міркуючи над тим, я поспішав, підсвідомо ховаючись у тінь платанів. Від будинків і асфальту пашіло, мов од напаленої грубки. Під акацією сиділа базарувальниця. Біля неї жодного покупця. Вона